ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ПАНУ В.ЯРЕМЕНКУ

Доброго дня, пане Яременку!

Звертається до вас Тетяна Петько, українка від діда-прадіда за національністю, інтернаціоналістка і гуманістка за переконанням.

У своїй статті «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів», вміщеній в газеті «Сільські вісті» від 30 вересня 2003 року Ви звинувачуєте мене у втраті міри і елементарного глузду у плазуванні перед євреями на сторінках «Еврейского Обозревателя» за грудень 2002 року.

Хочу Вам сказати, що я ніколи ні перед ким не плазувала і не втратила глузду і власної гідності.

При написанні статті «Пробачте нам, євреї!» я використовувала архівні документи:

1. Акт від 12 лютого 1944 року комісії по встановленню і виявленню зроблених звірств по Ярунському району з боку німецько-фашистських окупантів над громадянами. Житомирський обласний архів. Р 26,36, опис 1, справа 19, аркуш 134-135.

2. Матеріали допитів Ярунської районної комісії, яка допомагала в роботі надзвичайної комісії з розслідування злодіянь німецьких окупантів над радянськими громадянами від 26.05.1945 р.

3. Щоденник очевидця Ярунської трагедії Клари Гармель, розповіді односельчан-очевидців Шевелюк З.О., Лавренюка В. та ін.

Такі жахи були організовані фашистами на всіх окупованих ними територіях.

Дійсно, я не була свідком тих злочинів, бо народилася у післявоєнний час, але дуже добре уявляю і знаю із слів моїх батьків, односельчан, із матеріалів документів, які я досліджувала як краєзнавець про умови життя українців за німецької окупації.

Ви засуджуєте мене за те, що я попросила вибачення у євреїв від імені себе і моїх земляків, яким не вдалося врятувати євреїв від знищення 5 травня 1942 року у м.Ярунь, що на Житомирщині.

10 місяців у Яруні існувало гетто. Уявіть собі, якби там, у Ярунському гетто, опинилася Ваша дитина і їй загрожувала смерть, чи не зробили   б  Ви все, аби врятувати її?

Ви пишете «ті з євреїв, що пішли в ліси до українських партизанів, вціліли. І то була єдина можливість їм допомогти».

Так, дійсно, молоді, здорові чоловіки, жінки єврейської національності воювали в лавах Радянської Армії (500 тисяч). 72 тисячі — в рядах Опору і партизанських загонах. 290 тисяч євреїв-воїнів загинули у боях. 165 — Герої Радянського Союзу. 385 тисяч мають нагороди.

На окупованих землях залишалися немічні старі, беззахисні жінки з малими дітьми, які не встигли евакуюватися. Хіба ці люди могли стати партизанами? І ніхто з них не мріяв про Палестину, бо це було не реально. У людей було безвихідне становище.

Безумовно, українці допомагали євреям, що перебували в гетто, їжею, одягом, більше того, були люди, які, ризикуючи життям, рятували євреїв, переховували їх. Але, на жаль, були і такі люди, які виказували тих односельчан, що переховували євреїв.

Зрозуміло, мій народ не скоїв злочину перед єврейським народом і за це він не повинен просити вибачення перед євреями, але я хотіла підкреслити, що можна було прикласти більше зусиль, щоб врятувати бодай дітей. І це можна було зробити. Саме це я мала на увазі, коли писала: «І все ж пробачте нам, євреї. Ми зробили для вас дуже мало...» А «ми» — це люди різних національностей, мої земляки.

Я не наклепниця на свій народ. Якби я жила під час війни, то рятувала би євреїв.

При народженні національність не вибирають. На моїй українській землі народилися і живуть мої українці, мої євреї, мої росіяни, мої білоруси — всі мої співвітчизники. І це наша рідна земля, наша Батьківщина, яку ми любимо і яка дорога і мила кожному з нас, ким би за національністю ми не були. Я хочу з усіма жити у мирі і дружбі. І це реальність. Це моя життєва позиція. Тому мені не соромно за мої слова. Я нікого не ображаю і маю самі добрі та благородні наміри. А Вам ніхто не давав права сіяти між людьми недовіру та ворожнечу і чіпляти образливі ярлики лише за те, що думки інших людей не співпадають з Вашою життєвою позицією.

Краще спрямувати свої зусилля, об’єднавшись із народними депутатами, із єврейськими організаціями і зробити конкретну справу, щоб такі, як О.А.Годованок з м.Тетіїв не голодували і мали можливість жити гідно на своїй Батьківщині, як вони того заслужили, щоб мали можливість у нас прооперувати грижу, бо вони її набули не в Ізраїлі.

Думку пані Анни Азарі (колишній посол Ізраїлю в Україні — Ред.), що «процвітання національних меншин — найкращий показник здоров’я усього суспільства» підтверджує поет В.Дідух, автор чотирьох поетичних збірок, правда, випередивши її на десятиріччя:

Ми станем багаті,
Якщо з сусідом по хаті,
З чужинцем по вірі
Житимем в мирі.
(Збірка «Кванти думок»).

І це дійсно так.

До побачення.

Государственный комитет Украины по делам национальностей и миграции выступил с заявлением, в котором осуждаются материалы ксенофобского характера, обнародованные в СМИ. В частности, в сообщении пресс-службы Госкомнацмиграции Украины говорится: «Материал в газете «Сільські вісті» от 30 сентября этого года «Євреї України: міф і реальність», который принадлежит перу профессора В.В.Яременко, вызвал крайне негативный резонанс в обществе. Автор приводит много необоснованных и оскорбительных для еврейского населения нашей страны высказываний, что может повредить международному авторитету Украины, посеять межнациональную вражду в государстве.

Госкомнацмиграции Украины решительно осуждает какие-либо проявления национальной и религиозной нетерпимости, в том числе и антисемитизма, и призывает ученых, публицистов, политических и общественных деятелей, всех, кому не безразлична судьба Украины, проявить максимальную взвешенность, жизненную мудрость, научную добросовестность при освещении необычайно тонкой проблематики межнациональных отношений и национальных меньшинств.

Наша страна, стремящаяся занять надлежащее место в Европейском сообществе, не должна отправляться туда с позорным багажом антисемитизма».