ПОЧАТОК Львів     Сьогодні неділя, 26 вересня 1943 року, ранок. Я перебуваю в архієпископській резиденції митрополита міста Львова Андрея Шептицького, на так званій Горі Юра. Минуло два тижні з того часу, як мене перевезли сюди з горища студитського монастиря, розташованого на вул. Петра Скарги. Абатові стало відомо, що в його монастирі передбачається обшук, і він вирішив, дотримуючись необхідної обережності, перевести мене у більш безпечне місце. І от зараз я сиджу у великому залі бібліотеки, на цокольному поверсі палацу. Вікна виходять у великий, просторий сад, що із трьох боків оточує палац і кафедральний собор. Мої очі з жадобою вбирають усю пишноту фарб, які щедро розливаються сонцем. Не варто забувати, що протягом чотирьох останніх місяців, тобто всього літа, вони не бачили ні зеленої трави, ні вигадливих обрисів квітки. Я прибув сюди в суботу, 23 травня 1943 року, прямо з табору, і 2 липня, вночі, мене перевели на горище студитського монастиря. З того часу я не бачив нікого, крім людини, яка приносила мені їжу.     Стояв чудовий сонячний ранок, увесь обмитий світлом, прекрасний, яким він буває в наших краях, у Подолії, ранньою осінню. Якщо я не помилився у розрахунках, сьогодні євреї піднімаються удосвіта, щоб прочитати сліхот (покаянні молитви). Я не впевнений у своїх розрахунках, але відповідно до тисячолітнього календаря, що минулою зимою дав мені в таборі один старий, перший день Рош га-Шана (єврейського Нового Року) припадає на 30 вересня. Крім того, саме питання здається мені трохи кумедним, тому що не ясно, чи залишився у світі хоча   б  один єврей. Чи залишилися вільні люди, що можуть йти, куди хочуть? Чи підводяться ще де-небудь рано-вранці євреї, щоб прочитати сліхот? Як я скучив за мелодією сліхот, яка так зігріває серце! Вона нагадує мені про Гримайлів, моє рідне містечко, далека оселя десь серед родючих чорноземів Подолії. Перед моїми очима начебто матеріалізувалися сторожі синагоги, чия прониклива смутна мелодія звичайно будила людей для читання сліхот. Починаючи з раннього дитинства, що проходило ще до Першої світової війни, я пам'ятаю сторожа синагоги Моше. Він звичайно будив нас своїм особливим дерев'яним торохкалом, що посилав у єврейські вулички приглушені хвилюючі звуки:        Піднімайся, піднімайся, святий народ,        Піднімайся, піднімайся, на роботу, доручену Творцем,        Піднімайся, піднімайся, тому що саме для цього                    ти був створений.     Наступник Моше, сторож Герцлі, або, як я звичайно називав його, "кульгавий Герцлі", співав іншу пісню. У нього не було тріскачки, і він ударяв своєю палицею по садовій огорожі. Він співав краще свого попередника, його голос звучав трохи в ніс і в ньому чулися стогони:        Піднімайтеся, кошерні євреї, дорогі євреї,        Піднімайтеся, щоб прочитати сліхот.        Піднімайтеся, піднімайтеся, тому що саме для цього                    ви були створені.     Третій сторож, якого я пам'ятаю (його звали Авраам Койл), був цілком прозаїчною людиною, у ньому було трохи від крамаря, трохи від сліхот (покаянні молитви). Я не впевнений у своїх розрахунках, але відповідно до тисячолітнього календаря, що минулою зимою дав мені в таборі один старий, перший день меламеду трохи від сторожа. "Так багато роботи, - любив він говорити, - що ви не зможете побачити блаженство". Його попередники були щасливіші за нього. Обидва востаннє стулили очі у власних ліжках і знайшли спокій на Гримайлівському цвинтарі, його ж кістки розкидані в Белжеці.     У мене є маленька дочка на ім'я Руфь. Зараз їй чотири роки і три місяці. Я був би радий розповісти їй про все це, вона  б  усе зрозуміла. За своє коротке життя вона пережила більше, ніж може випасти на долю людини за сто років життя. Але вона далеко від мене, теж у монастирі, де вона чує інші віддалені звуки, так несхожі на мелодію сліхот. Проте вона знає, що вона дочка єврея, і дуже добре розуміє становище, в якому перебуває. Як вона опинилася там? І як я опинився тут, у резиденції архієпископа? Це саме та історія, що я хочу повідати вам на наступних сторінках.