ПЕРЕХОВУВАННЯ В РЕЗИДЕНЦІЇ МИТРОПОЛИТА ШЕПТИЦЬКОГО 4. У монастирській бібліотеці     На початку листопада 1943 року до мого укриття завітав настоятель студитського монастиря, отець Никанор. Дуже тепло зі мною поздоровкавшись, він передав мені привітання від дружини й дочки. Він повідомив мені, що через декілька днів мене переселять до помешкання бібліотеки, яка називалася "Студіон". У мене буде спальне місце в закутку бібліотеки, і я буду працювати з ченцем Титом Протюком над упорядкуванням каталогу бібліотеки. Бібліотека "Студіон" межувала з монастирем і була його невід'ємною частиною. Ця величезна богословська бібліотека посідала два поверхи і налічувала тисячі томів. Спеціалізувалася вона на вивченні Візантії: саме від візантійського християнства відокремилася греко-католицька церква. Крім того, тут була широко представлена українська література, а також література з історії та філософії. Окремий куток займали праці з юдаїки: єврейська історія, біблійні дослідження, література івритом: Талмуд і правила Галахи, Мідраші, молитовні книги тощо. Можна було також знайти в оригіналі книги таких єврейських письменників, як Шолом-Алейхем, Менделе, Перец та інші. З будинком монастиря бібліотеку з'єднував довгий коридор, двері наприкінці якого з міркувань безпеки завжди були замкнені.     Як звичайно, до бібліотеки мене відвів мій старий друг брат Теодозій. Я влаштувався в закритому кутку бібліотеки, де стояли ліжко, стіл, стілець і електрична плитка. Але найціннішим тут був бункер, вхід до якого приховували товсті томи візантійської бібліотеки. У разі небезпеки мені досить лише зняти з полиці декілька товстих книжок, щоб заповзти у вузьке, але цілком комфортабельне і добре приховане сховище. Ченці забезпечили мене системою сигналізації у вигляді електричного дзвоника. Почувши п'ять дзвоників, я мав негайно ховатися у бункері.     У моєму закутку знаходилося два спальних місця. Друге, як виявилося, призначалося для Натана Левіна, молодшого сина ребе Йєхезкеля Левіна, що переховувався під ім'ям Богдана Левицького. Хлопчика переводили з місця на місце, поки митрополит не вирішив нарешті довірити його моєму піклуванню.     Через кілька днів Теодозій привів до бібліотеки одинадцятирічного хлопчика з блакитними переляканими очима. Він виявився чарівною, доброю, терплячою, кмітливою дитиною, яка прекрасно розуміла, що коїться навколо нього. Хлопчик став великою розрадою для мене в ці похмурі дні.     Другою людиною, з якою мені було призначено провести зиму в монастирській бібліотеці, був чернець Тит Протюк. Це був чоловік середнього віку, дуже високий, з великою чорною бородою і пронизливими чорними очима. Він, як і всі студитські ченці, носив просту чорну рясу з великим гостроверхим каптуром. Тит був серйозною, ґрунтовною і дружньою людиною, завжди готовою прийти на допомогу. Він глибоко співчував людським стражданням, не були винятком і ті, що випали на долю євреїв. Разом із тим, він був священиком, випускником богословської семінарії, мав університетську освіту і присвятив себе науці; особливо його цікавили біблійні дослідження.     Наша перша зустріч була дуже приязною. Він сказав: "Працюючи в бібліотеці, я більше за все хочу бути корисним для вас, допомагати вам у вашому скрутному становищі та зробити ваше вимушене ув'язнення якомога більше стерпним. Ми маємо на меті підготувати каталог бібліотеки. Я впевнений, що ця праця допоможе вам зберегти самовладання і заспокоїть ваші напружені нерви". Розмовляв він зі мною українською, але на той час я вже добре володів українською мовою і, навіть, навчився швидко читати.     Так розпочалася нова сторінка мого життя в ув'язненні - в бібліотеці, в компанії Тита. Згодом я почав навчати його івриту. Він виявився старанним учнем і вже незабаром навчився читати і перекладати прості уривки з Біблії.     Праця в бібліотеці, серед книг, справляла на мене чудову дію. Вона заспокоювала нерви, давала силу жити і сподіватися на краще. За цей час я встиг дуже багато прочитати. Щовечора я проводив декілька годин у кутку з книгами з юдаїки, вивчаючи главу Талмуда з тосафот. Крім того, я читав книги з історії єврейського народу, або, коли бути більш точним, я взявся за вивчення єврейської мартирології, теми, що на той час була мені ближче від усього. Одночасно ми з Титом почали перекладати Книгу Псалмів сучасною українською мовою. На це ми витратили багато годин. Тит планував опублікувати український переклад, до якого і я зробив чималий внесок.     У середині листопада 1943 року в монастирі з'явився новий мешканець, Курт Левін, старший син ребе Йєхезкеля Левіна. Всередині літа 1942 року він прийшов до митрополита з проханням захистити його і його брата. Це відбулося незабаром після того, як я наніс візит митрополиту разом із ребе Хамейдесом. Варто нагадати, що цей наш візит, під час якого ми розповіли митрополитові про становище єврейського населення, став вихідним пунктом дуже ризикованої операції, розпочатої митрополитом. Курта і його молодшого брата з розкритими обіймами прийняв священик Котів і з того часу він не обминав їх своєю турботою. Курт, який встиг витримати чимало важких випробувань перш, ніж потрапити до Львова, жив під ім'ям Романа Митька, як зазначалося в його "арійських" документах. Священик Рафаїл, настоятель одного з монастирів, де Курт сподівався знайти притулок, наказав йому забиратися, не приховуючи причини: він не хотів ховати євреїв. Те, що випало на долю євреїв, сказав він, засвідчує, що Бог хоче знищення євреїв і Бог його підтримує. Всякий, хто допомагає євреям, йде проти Божої волі. Слід зазначити, що Рафаїл був одним із найбільш розумних священиків. Добре освічений, начитаний, він до того ж був талановитим художником. Отже, схоже, митрополит та його оточення не змогли поширити свого впливу і влади на всіх священиків. Зрештою, Курт знайшов укриття в Карпатських горах, у маленькому віддаленому Лозькому монастирі. Там жили сім ченців-затворників: настоятель Никон і шість братів. Наприкінці листопада Курт прибув до Львова. Тепер ми втрьох працювали в бібліотеці - Тит, Курт і я.     На початку грудня нам довелося пережити першу тривогу. О восьмій вечора електричний дзвоник продзвонив п'ять разів - умовний сигнал. Виходило, наближається обшук. Ми з Натаном негайно сховалися до бункера за книжковими полицями. Курту, що мав відповідні документи і був одягнений в чернечу рясу, боятися було нічого. Через кілька хвилин ми почули, як до бібліотеки ввійшли німці у супроводі настоятеля Никанора.     Перевірка бібліотеки тривала півгодини. Німці відчиняли всі шафи, перевіряли всі папери і каталоги. Вони пройшли повз наше сховище, але ніщо не викликало їхньої підозри: маскування було досконалим. Усього протягом зими 1943-1944 рр. ми пережили шість обшуків. Шість разів ми чули умовний сигнал. Шість разів ми відчували смертельний жах - жах, що охоплює євреїв, які ховаються від німців. Але німці жодного разу нічого не запідозрили.     Наприкінці грудня 1943 року я одержав несподіваний подарунок. Ігуменя Йозефа, що очолювала всі жіночі студитські монастирі, привела до бібліотеки мою маленьку донечку, яка жила під ім'ям Ромця. Мені важко знайти слова, щоб змалювати нашу зустріч. Я притиснув її до грудей і довго не міг вимовити ані слова. Очевидно було, що дівчинка теж глибоко зворушена. Вона мовчки, оцінюючи, розглядала мене з усією серйозністю чотирирічної дитини. Але її погляд був поглядом дорослої людини. У всіх дітей гетто був такий самий вираз очей: те, що вони не могли зрозуміти, вони інтуїтивно уловлювали своїми почуттями. Після довгого мовчання, протягом якого я мав змогу слухати голос її серця, вона нарешті притиснулася до мене, і я не зміг утриматися від небезпечного питання, що могло коштувати мені життя: "Ти знаєш, хто я такий, Ромцю? " Вона відповіла українською, тихо і несміливо: "Ти мій тато". Я ледь чув її голос. Я знову міцно притиснув її до грудей і нам обом більше нічого не потрібно було говорити - наші серця без слів говорили одне з одним.     Весь цей час ми були в бібліотеці наодинці. Коли ігуменя забрала дівчинку, я відчув себе цілком приголомшеним. Рана, що злегка затяглася, знову розкрилася. Мої нерви, трохи заспокоєні роботою в бібліотеці, знову були в напруженні. Мене знову вибило з колії. Мені знадобився тиждень, щоб повернутися до старого стану.     Минула зима, із усіма її печалями та переживаннями. Вдень я працював у бібліотеці, а ніч проводив з Натаном у нашій схованці, поруч із замаскованим книжками бункером. Цілі дні ми разом із Титом і Куртом були зайняті розставлянням книжок і впорядкуванням каталогу величезного візантійського зібрання. Вечорами я багато читав, книжки, які я брав у кутку юдаїки, мене заспокоювали. Пам'ятаю один вечір у середині лютого 1944 року, коли я був віднесений далеко від мого світу, від монастиря, від схованки, геть від усього, що мене оточувало. Продивляючись книжки з юдаїки, я натрапив на розповідь у Гемарі (Тааніт, 22), де оповідалося, що в часи небезпеки євреї мали право зняти свій національний одяги й вбратися в одежі іновірців, так щоб ніхто не міг їх упізнати. Викладення подібної історії я знайшов у Мідраші Раба. Наші "арійські" документи, неєврейське вбрання, весь цей маскарад призначений для того, щоб врятувати наші життя. Хоча теперішня катастрофа не має собі рівних за всю історію єврейського народу, запобіжні заходи, необхідні євреям для порятунку їхнього життя, анітрохи не змінилися.     Час від часу до мене заходив настоятель монастиря ігумен Никанор. Це була дуже приємна людина, уважна і турботлива. Він завжди знаходив слова, що вселяли надію. Лінія фронту весь час наближається, казав він, німецьку армію незабаром буде розбито. І дійсно, десь з напряму Тернополя вже було чітко чутно канонаду. Навіть звідси можна було бачити заграви. Нам треба триматися, покластися на Бога і сподіватися на швидке звільнення.     Вісті із зовнішнього світу я одержував через Курта, що зі своїми документами, одягнений у чернечу рясу, міг насолоджуватися вільним пересуванням. Крім того, до мене часто приходив добрий брат Теодозій, приносячи новини, які особливо цікавили мене, а саме все те, що стосувалося євреїв. Більшість із них були доведені до повної зневіри. Окупанти виявляли бомбосховища, де ховалися євреї, і всіх, хто там був, розстрілювали. У декількох місцях разом із євреями, яких вони переховували, були розстріляні сім'ї християн. Від нього я також дізнався, що Янівський табір продовжує працювати і керує ним зараз новий комендант - Варзог. Звірства в таборі не стало менше; навпаки, знущання досягли ще більшої досконалості. Тепер туди привозять для знищення євреїв з усієї Східної Галичини. Замість того щоб згаснути, пекельне полум'я розпалюється все сильніше.     До кінця квітня почало з'являтися все більше ознак того, що німецька армія відступає і що поразка німців уже недалеко. Радянська Армія почала бомбувати Львів. І раптом якось ранком Тит повідомив мене, що в неділю я зможу побачити свою дружину. Очевидно, на горі Юра вирішили, що настав час для зустрічі. Дотепер я одержував лише скупі звістки про неї: ті, хто передавав інформацію, боялися повідомляти мені більше. У неділю, близько 10 ранку, моя дружина прийшла в монастир у супроводі матері Йозефи. Нарешті я зміг почути її історію.     Вона покинула гетто в 1943 році, після Йом Кіпура. Не вирізняючись добрим здоров'ям, вона мусила віч-на-віч зустрітися з жорстоким світом. Перше своє укриття вона знайшла в Личаковському жіночому монастирі, що на вулиці Убоча в, резиденції ігумені Йозефи (Олени Вітер), яка очолювала всі жіночі студитські монастирі. Це була інтелігентна жінка років сорока, з тонкими почуттями, енергійна, але в той же час дуже нервова. Володіючи глибокими знаннями, вона твердою рукою спрямовувала думки і дух усіх тих, хто перебував у підвладних їй монастирях, де вона спромоглася встановити порядок і сувору дисципліну.     Студитський орден устиг створити розгалужену мережу чоловічих і жіночих монастирів, добродійних установ і дитячих будинків. У цій галузі з студитами міг конкурувати хіба лише більш старим і витривалий орденом василіян. Вони користувалися повною підтримкою з боку митрополита, незважаючи на те, що в минулому він самий був василіянським ченцем.     Мудре керівництво ігумені Йозефи добре відчувалося в усіх керованих нею закладах. Після того, як моя дружина покинула гетто, ігуменя відправила її до жіночого монастиря в Брюховичах, де вона вивчила українську і познайомилася з новим оточенням, у якому вона тепер мала жити - з людьми, звичаями і можливими небезпеками. Її забезпечили справжніми, надійними "арійськими" документами. Поступово вона звикла до життя неєврейського світу, до вулиць, навіть, наважувалася виходити одна, без супроводу.     Як я вже згадував, священик Котів, виконуючи вказівки митрополита, збирав єврейських дітей по містах і селах і за допомогою ігумені Йозефи переправляв їх до монастирів і різних добродійних закладів студитського ордена. Ігуменя надавала перевагу особистій участі в порятунку дітей, забезпечуючи їхню безпеку і розподіляючи їх між монастирями. Всі, хто в тому брав участь, піддавалися неймовірному ризику, але Йозефа діяла дуже рішуче, пояснюючи, що обов'язок кожного християнина.     Багато єврейських дітей стали вихованцями дитячого будинку при Брюховичському монастирі. Моя дружина часто відвідувала Брюховичі, довідувалася імена дітей, доручаючи їх своїй пам'яті. Це були тяжкі часи. Львівським гетто управляв кровожерливий Гржимек, а Янівським табором - Вільгауз. Вона знала, що її чоловік опинився в таборі, а сестра - в єврейських бараках на львівській залізничній станції. Ці бараки являли собою окремий табір примусової праці для євреїв, які жили тут у нестерпних умовах. Залишаючи Брюховичі, моя дружина звичайно походжала поблизу табору, маючи надію передати мені цидулку, для чого потрібна була чимала мужність. Нарешті, це їй пощастило зробити. Але найважчі часи настали для неї в середині січня 1943 року, під час "січневої акції".     У січні 1943 року Львівське гетто, усічене та територіально обмежене, стало ареною однієї з найкривавіших акцій з усіх, що будь-коли коїлися проти львівських євреїв. Перед тим, як завантажити свої жертви до потяга на Белжець, німці роздягали їх практично догола. На початку січня, у Різдвяний вечір (візантійська церква святкує Різдво на два тижні пізніше католиків), моя дружина і ще кілька черниць зайшли після церкви до брюховичського священика Лещинського. Його будинок був неподалік залізниці, що веде зі Львова до Белжеця. Вечір був дуже холодний, мела заметіль. Десь о десятій, коли черниці зібралися в зворотну путь, вони почули стукіт у вікно і лементи: "Відчиніть, будь ласка, пошкодуйте нас, дозвольте увійти!"     Під вікнами стояла група євреїв, голих або майже голих, тих, кому вдалося вистрибнути з поїзда, що віз до Белжеця. Вони благали впустити їх у будинок. Священик Лещинський сполотнів від страху. Він відчинив двері, але нікого не пустив усередину. Замість цього він приніс утікачам одяг, взуття і чогось поїсти. Він був занадто наляканий, щоб дозволити їм увійти до помешкання. Хто зможе описати, що відбувалося в душі єврейки, яка стала свідком цієї сцени?     Наступного ранку християни Брюховичів, прямуючи до церкви на святкування Різдва, могли бачити по обидва боки від залізничного полотна численні плями крові та замерзлі тіла, припорошені снігом. Дивлячись на трупи своїх братів, майже втрачаючи розум від нестерпного болю, єврейська жінка повинна була стримувати себе з останніх сил, щоб не розділити з ними їхню долю.     У березні 1943 року моя дружина покинула Брюховичі. Занадто довге перебування на тому самому місці було ризикованим. Повернувшись до Львова, вона якийсь час жила в монастирі на вулиці Убоча, потім почала працювати в центрі догляду за дітьми на вул. Островського. Перед війною тут був інститут, яким керував професор Грер, відомий львівський педіатр. Зараз інститут Грера перетворився на дитячу лікарню. Дружина працювала там медсестрою. Правда, слово "працювала" не дуже відповідає даному випадку. Доводилося докладати величезних зусиль, вдаватися до маси пересторог і хитрощів, щоб ніхто нічого не запідозрив, виконувати саму другорядну роботу, аби викликати до себе якнайменше інтересу. Вона завжди була насторожі, завжди боялася, що необережний жест або слово її видадуть. Нелегко бути єврейкою з "арійськими" документами.     Весь цей час моя дружина підтримувала тісний контакт із ігуменею Йозефою, часто з нею бачилася та одержувала через неї відомості про свою дочку й чоловіка. Вона знала, що я живий і перебуваю в надійному місці, але не знала, де саме.     Узимку 1944 року, під час одного із своїх відвідин ігумені в монастирі на вул. Убоча, вона побачила там двох дівчаток, одній було років п'ять, другій не більше десяти. У меншої над коліном зяяла глибока рана. Обидві дівчинки були брудні та вошиві. Ігуменя опікувалася ними сама, роблячи все власними руками. Вона очистила рану від гною, вимила дівчаткам волосся, продезинфікувала його гасом і викупала їх у власній ванній. Ці дві маленькі єврейські дівчинки вистрибнули з поїзда, що віз їх до Белжеця. В молодшу вистрілив есесівець, який охороняв потяг. Старша залишилася неушкодженою. Вона дотягла поранену дівчинку до найближчого села, де, на щастя, вони потрапили до рук добрих людей, що привезли їх у львівський монастир. Коли моя дружина звернулася до ігумені з проханням дозволити їй вимити дівчаток, та відповіла: "Я виконую свій обов'язок і роблю це тому, що дала обітницю. Я хочу виконати цю обітницю сама, без сторонньої допомоги". Дівчинки залишилися живі і були відправлені до одного з жіночих монастирів Східної Галичини.     Те, що відбулося з дівчатками, було як промінь світла серед понурого, темного, похмурого дня. Але, на жаль, такі промені занадто рідко пробивалися крізь хмари. Повітря було просочене ненавистю, ворожістю і презирством. "Якими   б  нестерпними не були німецькі окупанти, вони зробили принаймні одну добру річ: тепер ми надовго позбулися євреїв, і вже за одне це Гітлер заслуговує на пам'ятник..."     Повільно, у напруженому чеканні, минули травень і червень 1944 року. Львів бомбували майже щодня. Всі, в тому числі й німці, бачили, що кінець близько. Поразка Гітлера була неминучою. Але ненависть до євреїв не вщухала ні на хвилину.     На початку травня Теодозій розповів мені про єврейську схованку, виявлену на цвинтарі, у глибині фамільного склепу. Знайдені там двадцять вісім євреїв були негайно розстріляні. Хто їх видав? Хто міг розповісти про євреїв, що ховаються на цвинтарі, коли режим Гітлера доживав свої останні дні. Якою ж глибокою була ненависть. Адже сказано "I зненавидів Iсав Якова".     Червень і липень 1944 року. Фронт наблизився до самого міста. Бомбардування з кожним днем ставали усе більш нещадними. Мені було заборонено спускатися в бомбосховище: під час бомбардувань туди приходило багато мешканців із сусідніх будинків. Я залишався в бібліотеці. Я тремтів від страху, але в моєму серце жила надія і почуття подяки до моїх рятівників.     27 липня 1944 року Львів був звільнений - у місто ввійшла Червона Армія. Нарешті я був вільний, як будь-яка інша людина.