ПЕРЕХОВУВАННЯ В РЕЗИДЕНЦІЇ МИТРОПОЛИТА ШЕПТИЦЬКОГО

3. Повернення до палацу митрополита

    Близько одинадцятої вечора мені знову довелося пережити хвилини страху. Я почув, як відчиняються залізні двері, потім на горищі залунали кроки: хтось наближався до мого сховку. Але коли людина відсунула дошки, я побачив, що це Бен. Він був збуджений і наляканий. Від нього я дізнався, що, очевидно, хтось доніс на мене німцям, і минулої ночі вони зробили ретельний обшук усіх помешкань. Вони все перевернули догори дном: чернечі келії, бібліотеку, велику трапезну, секретаріат, шукали навіть у капелі. Нарешті, вони зажадали ключів від горища, але, на щастя, нічого не виявили. Усе скінчилося добре. Проте митрополит вирішив забрати мене назад до свого палацу. Він боявся гестапо і не довіряв йому. Тому сьогодні вночі Теодозій знову відведе мене на гору Юра.
    Я цілком спокійно зустрів новину. Я був уже готовий до переїзду, до яких завгодно нових труднощів, готовий був пристосовуватися до будь-якого нового становища. Цього вечора я не лягав спати й чекав, коли Теодозій прийде за мною. Він прийшов опівночі і приніс мені деяку одежину. Він розповів, який має бути наш шлях, і, найголовніше, забезпечив мене виданими монастирем документами, у яких я значився як отець Матвій. Він іще раз нагадав мені, якщо нас будуть перевіряти, то я - чернець і звуть мене Матвій і згадав про всі перестороги, яких ми дотримувалися на початку літа, коли перебиралися з палацу на вулицю Петра Скарги.
    За кілька хвилин ми вже були за ворітьми. Я дихав на повні груди свіжим, прохолодним нічним повітрям, що після тривалого ув'язнення на горищі мене буквально п'янило. Теодозій ішов швидко, я ледве встигав за ним. Цього літа я не мав можливості рухатися і майже розучився ходити. На шляху до палацу ніхто нас не зупинив. Хвіртка відразу відчинилася, як тільки ми подзвонили: чернець уже очікував на нас - Теодозій передбачив усе.
    Не минуло й кількох хвилин, як я знову опинився в тихому закутку бібліотеки, де ховався на початку літа. Я сів на вже знайомий мені шезлонг і поринув у свої думки. Я змушений поневірятися, думав я, як Вічний Жид. Але це не прокльон, посланий на мене, не гнів Божий. На мене полюють люті, злочинні люди. Я ховаюсь подібно до лісового звіра, який намагається врятуватися від кулі мисливця. Сталося так, що я знайшов захист і допомогу в палаці християнського архієпископа, по суті, в резиденції українського архієпископа, люди якого, ставши поплічниками німецьких хазяїв, брали участь у знищенні євреїв. Те, що з усіх можливих місць я знайшов сховок саме тут, здавалося жартом, який зіграла зі мною доля.
    Уранці зайшов провідати мене священик Котів. Він приніс коротеньку цидулку від моєї дружини. Вона і дівчинка почувають себе добре і сподіваються незабаром опинитися на свободі. Я дотепер не знав, де вони знаходяться, але вже ця інформація мене заспокоїла. Мене провідали також ігумен Климентій, Грицай і Теодозій. Ігумен розплакався. Він мене урочисто запевнив, що всі дорослі й діти, які є під його захистом, живі та здорові, добре заховані, і з ними не може трапитися нічого поганого. Коли ми розлучалися, він повідомив, що ввечері на мене чекає зустріч із митрополитом.
    О дев'ятій вечора до моєї схованки завітав Грицай. Я гадаю, він був особистим секретарем митрополита. Він супроводив мене на цокольний поверх та негайно ввів до робочої кімнати митрополита. Напівпаралізований Шептицький сидів у своєму кріслі. На ньому була довга темна мантія, підперезана шкіряним ременем. Його пишна довга біла борода, подібно вдалому мазку художника, підкреслювала витончені риси його обличчя, що випромінювало духовність і людяність. Він подав мені руку, привітав мене словом "Шалом" і попросив сісти поруч із ним. Слух цієї людини, якій вже минуло за вісімдесят, встиг послабшати. Грицай вийшов, і ми залишилися сам на сам. Ніхто не починав говорити. Я відчував, що йому нелегко розпочати розмову на тему, яку він збирався обговорювати. Нарешті, він попросив мене дати правдивий опис Янівського табору. Він має у своєму розпорядженні надійну інформацію про становище у Львівському гетто, а також у гетто міст і містечок області. Але вісті, що надходять до нього з табору, заплутані і лякливі. Митрополит висловив бажання дізнатися про все від свідка.
    Я виконав його бажання. До пізньої ночі я переказував йому криваву історію Янівського табору. Я змалював пекло, що панувало там, і вчинки вбивць, дотепер не знаних в історії людства: Вільхауза, Еплера, Гебауера, Блюма, Хейніша, Гржимека та інших.
    Митрополит не витримав: він постійно отирав сльозу, що раз у раз стікала його щокою. Він був глибоко схвильований. У відповідь я одержав від митрополита повний текст листа, якого він надіслав Гімлеру, і Пасторське послання, опубліковане в "Львівських архієпархіальних відомостях" (№11 за листопад 1942 року, том 50, с.177-183), під назвою "Не убий". З цими двома документами в руках я повернувся до свого укриття.
    Читати їх я розпочав наступним ранком. Про існування цих документів мені вже було відомо, тому що митрополит сповістив мене про їх написання під час нашої першої зустрічі. Але цього разу все було інакше. За цей час було ліквідоване Львівське гетто, всепроникне полум'я продовжувало буяти, євреїв знищували з такою старанністю, що, здавалося, жоден єврей не переживе катастрофи, і євреїв не стане на землі. На цьому тлі Пасторське послання митрополита Шептицького набувало особливого сенсу. Крім того, воно відбивало надзвичайну людяність і високі моральні якості автора.
    Обидва листи справили на мене сильне враження. У листі до Гімлера митрополит закликав його не залучати українських поліцаїв до операцій, що мали на меті знищення євреїв. Багато українців досить неосвічені і так, як вони чинять зараз із євреями, вони будуть потім чинити зі своїми співвітчизниками, зі своїми братами. Вони звикнуть до убивства і потім їх буде важко відучити від цього.
    Читаючи Пасторське послання, я зрозумів, яким глибоко гуманістичним був світогляд його автора. Я був збентежений. Я бачив ненависть українського народу, звірства, що чинилися українськими поліцаями, співробітництво з німцями української інтелігенції. А зараз я читаю шляхетний, безкомпромісний документ, складений українським митрополитом та його помічниками. Знову і знову я намагався осягнути два несумісних аспекти поводження того самого народу. Я був самотній, нікого не було поруч зі мною, щоб поспілкуватися, обмінятися своїми думками, поглядами, нікому було заспокоїти мої нерви. Я мусив мовчати і з усім впоратися сам.
    Через декілька днів священик Грицай приніс мені низку книг з описом подорожей на Землю Ізраїлю, головним чином, спогади або щоденники прочан, які відвідали цю Землю за різних часів. У деяких із них, наприклад, у книзі єпископа Сліпого, я виявив опис сіоністських організацій і єврейських поселень на Землі Ізраїлю. Але разом з тим я мушу зазначити, що в жодній із цих книг я не зустрів симпатії до євреїв, передусім - до нової громади на Землі Ізраїлю.
    Особливо мені рекомендував Грицай одну книгу, де змальовувалося паломництво митрополита, яке той здійснив у 1903 році на чолі великої групи священиків і юристів. Книга називалася "Коли русини пішли слідами Данила" і була написана за вказівкою митрополита одним із священиків, що брав участь у цій подорожі. Данило, слов'янин, який жив на початку середніх віків, був одним із тих, від кого веде свій родовід український народ. Він здійснив паломництво на Святу Землю. Зберігся опис його паломництва, написаний старослов'янською мовою. Автор же цієї книги змальовував яскравими фарбами святі місця, які відвідав митрополит у супроводі інших прочан. Ціла глава була присвячена історії Храму і Західної Стіни. Зокрема, дуже глибоке враження на нього справила велика група євреїв, що палко молилися біля Стіни, оплакуючи руйнацію Храму. Він писав: "Як разюче відрізняються ці євреї, що плачуть біля древньої стіни, від єврейських торговців, що ведуть торгівлю у великих і малих містах Східної Галичини". Симпатія автора явно була на боці мальовничої групи євреїв, які плакали біля Західної Стіни, або, як він її називає, "Стіни Плачу". Цей розділ він закінчує такими словами: "Моє серце з вами, євреї, що плачуть, ви завжди будете плакати, не перестаючи, і стіни ніколи не будуть відновлені. Тому що так призначено небом".
    Всі книги, принесені мені Грицаєм, були написані в такому тоні. Звичайно, священик хотів розрадити мене розповідями про Землю Ізраїлю, оскільки він знав, яка близька вона моєму серцю. Він не міг припустити, що ці описи заподіють мені біль і тільки посилять мої муки. Цілком зрозуміло, що я не міг обговорювати це питання з Грицаєм. Але для мене міркування українського священика, який стояв перед Західною Стіною, стали немов би квінтесенцією завзятої суперечки між юдаїзмом і християнством, що триває два тисячоліття. І щоб іще більше все заплутати, я жив у твердині християн, які врятували мене і моїх близьких від смерті. Як я міг сперечатися з ними?
    Через декілька днів мені видалася ще одна нагода відвідати митрополита в його робочій кімнаті. Вигляд шанованої літньої людини та її добрих очей повернув мені мужність, і я наважився запитати його про те, що хотів сказати прочанин у своїй книзі. Чи означають міркування українського священика, що християнська церква не вірить у незалежність єврейської громади на Землі Ізраїлю і відмовляється її визнати?
    Митрополит на хвилину замислився, а потім сказав: "Мені хотілося   б  відповісти на ваше запитання у світлі теперішнього становища народу Ізраїлю. Ви повинні знати, що церква виражає людяне, дружнє ставлення до єврейського народу. Офіційна церква різко і рішуче засуджує нападки на євреїв. Ми проти звірств, учинених нацистами, і зробимо все можливе, щоб обвинуватити їх у нелюдськості і святотатстві. Пасторське послання німецького кардинала Фаулхабера, як і моє власне Пасторське послання в листопаді 1942 року, є незаперечним доказом позиції церкви стосовно нацизму і його ставлення до єврейського питання. Публікація мого Пасторського послання була пов'язана з рядом труднощів, воно кілька разів піддавалося цензурі. Нещодавно мене відвідала офіційна делегація міністерства закордонних справ Німеччини. Я відкрито засудив їхні дії і заявив протест проти жорстокого, звірячого ставлення до євреїв. Ми, як людські створіння, зобов'язані заявити свій протест і найсуворішим чином засудити переслідування євреїв та всі види расової дискримінації. Я знаю, що християнський світ сторіччями вчиняв гріх проти євреїв. Мене це пригнічує, глибоко пригнічує, і я роблю все можливе, щоб протистояти смертельному гріху переслідування євреїв. Саме на цьому я робив наголос у своєму листі до Гімлера. Що ж стосується книги про паломництво, то існує ряд теологічних постулатів догматичного характеру, які змушують нас заперечувати проти прагнень по-сіоністському налаштованих політиків до незалежної єврейської держави в Палестині".
    Трохи помовчавши, митрополит продовжував: "Чи замислювалися ви коли-небудь, чи ставили перед собою питання, у чому корені ненависті й жорстокого переслідування євреїв як у древні часи, так і тепер? Що є їхнім джерелом?" - Він вказав на книжкову полицю, попросив мене знайти Новий Завіт у перекладі на іврит і показав мені вірш 25 глави 27 Євангелія від Матвія: "Тут сказано: "А весь народ відповів і сказав: "На нас його кров і на наших дітях!". В інших місцях Ісус недвозначно каже, що жодного каменю не залишиться від Храму і від слави Єрусалима. Якщо ви подумаєте над цим і візьмете до уваги відповідні глави з Нового Завіту, вам легше буде зрозуміти коментар автора книги про пілігримів".
    Цілком зрозуміло, що я з ним не сперечався. Як я міг сперечатися з ним про причини ненависті до євреїв та їхнього завзятого переслідування, я, єврей, що тікав із Янівського табору, переслідуваний, як дика тварина знайшов притулок у палаці князя церкви?
    Він облишив це питання і почав розповідати мені про те, як щороку напередодні свята Песах він посилає значну пожертву бідним з різних громад Східної Галичини, щоб вони могли купити борошно для маци. Багато грошей одержували громади Львова та Підгайця. Рабин Підгайця, ребе Лілієнфельд, приятелював із родиною Шептицьких. Він також розповів мені, що його вчителем івриту та сучасної літератури на івриті був відомий продавець книжок і вчитель Сігель. Митрополит почав вивчати іврит ще в духовній семінарії. Він писав свої послання єврейським громадам івритом і надавав особливого значення тому, що пожертвування бідним на Песах є давнім єврейським звичаєм у землях діаспори.
    Ранком наступного дня священик Грицай сказав мені, що ввечері митрополит хоче мене бачити знову. З міркувань безпеки митрополит звичайно зустрічався зі мною пізнього вечора, після того як ішли всі гості і ділові відвідувачі.
    О дев'ятій вечора Грицай провів мене до робочої кімнати митрополита і знову залишив нас наодинці. Я мав намір розмовляти з ним стоячи, але митрополит жестом своєї напівпаралізованої руки запросив мене підійти й сісти на стілець поруч із ним. "Наша вчорашня розмова не давала мені заснути, - сказав він. - Я щиро каюся і дуже шкодую про те, якого спрямування вона набула. Я не повинен був цього казати. При випробуваннях, що випали на вашу долю, коли єврейський народ стікає кров'ю і гинуть тисячі ні в чому не винних людей, я не повинен був торкатися цієї теми. Я знаю, що наша розмова дуже схвилювала вас, і прошу у вас пробачення. Зрештою, я всього лише смертний і на мить я дозволив собі забути про реальний стан речей".
    Він дотягся до моєї руки й міцно її потиснув. Його обличчя та очі були красномовніші за будь-які слова. Якщо в мене ще й залишалися якісь сумніви щодо мети, яку він переслідував, рятуючи мене, то його щирі, від самого серця слова остаточно їх розвіяли. Саме таких незвичайних, глибоко людяних людей мали на увазі наші мудреці, коли писали: "Успадкують праведні землю, і повік будуть жити на ній".
    Тим часом вересень закінчувався. Наближався кінець кривавого 1942-43 року. Суботнім вечором вересня 1943 року євреї вільного світу, мабуть, готувалися до читання Сліхот (покаянних молитов, що читаються на єврейський Новий рік). Перший день Нового року припав на четвер, 30 вересня, а Йом Кіпур - на 9 жовтня. Завдяки тому, що я уважно додержувався всіх свят, я мав нагоду подумки спілкуватися з громадою Ізраїлю. Жодного святого місця, жодної привселюдної молитви, жодної молитовної книги і жодного єврея. Я був один, як вигнанець, вдалині від усіх. Я відзначив Дні Благоговіння в самому серці греко-католицької церкви. "З глибин я волаю до тебе, о Господи". З цими словами я вилив свою душу перед Вічним Богом.
    Наприкінці жовтня 1943 року, холодним дощовим днем, Грицай повідомив мені, що я знову повинен покинути палац і повернутися до монастиря на вулиці Петра Скарги. Лінія фронту швидко пересувалася на захід, усіх довкола охопив страх, і забагато німців приходило до приймальні митрополита. За таких обставин мені буде безпечніше в студитському монастирі. Отже, я знову мушу збиратися в дорогу. Переді мною постало лише одне питання: коли я повинен бути готовий до переїзду?
    За таємного поводиря для мене і цього разу був брат Теодозій, той самий дорогий друг Теодозій. Знову він ризикував своїм життям, щоб перевести мене до монастиря. Вечір був темний і дощовий. Теодозій відсунув дошки, що закривали вхід до моєї схованки на горищі. Я нахилився і ввійшов усередину.
    І от я знову замкнений у своїй схованці. Минали похмурі та холодні дні і ночі. Дощ тарабанив по залізному даху і його краплі падали, як сльози печалі, у мою душу, спричиняючи відчуття глибокої зневіри. Кістки нудило від вогкості. Я постійно тремтів від холоду, у мене раптом виник жар, з'явився кашель. Я застудився, але запрошувати лікаря було смертельно небезпечно.
    Теодозій перемістив мене на третій поверх, у келію поруч зі сходами на горище, яка обігрівалася залізною грубкою. Я лежав у чистому, теплому ліжку. Як багато часу минуло відтоді, як я востаннє бачив ліжко. Я приймав аспірин і пив гарячий чай. Теодозій, як звичайно, забезпечував усі мої потреби. За кілька днів я вже був здоровий.