| | ПЕРЕХОВУВАННЯ В РЕЗИДЕНЦІЇ МИТРОПОЛИТА ШЕПТИЦЬКОГО
2. Монастир
Бібліотека в палаці митрополита на горі Юра лишалася моєю схованкою до 1 червня 1943 року. Увечері 2 червня Грицай повідомив мені, що цієї ночі я повинен покинути палац і перебратися до студитського монастиря на вул. Петра Скарги. Залишатися на горі Юра стало для мене небезпечно. Занадто багато людей, у тому числі й німців, заходили у справах до палацу, який був центром греко-католицької церкви. Мені буде спокійніше в мирних стінах студитського монастиря, де рідко бувають сторонні. Почуваючи себе в безпеці, я легше переживу часи важких іспитів, усі ці страхіття військового часу.
Пізно ввечері в бібліотеці з'явився Грицай разом з ченцем середнього віку, якого відрекомендував мені в такий спосіб: "Це - брат Теодозій, чернець студитського монастиря. Він буде вашим супровідним, компаньйоном і посередником у ваших контактах із зовнішнім світом". У темряві я не міг бачити обличчя ченця, але я чув його спокійний, приязний голос і відчував дотик огрубілої від роботи руки. "Мене звуть Теодозій і надіслав мене його високопреосвященство митрополит. Відтепер я буду піклуватися про вас".
Він дав мені довгу рясу з великим каптуром, яку носили студитські ченці, і, після того, як я вбрався в неї, взяв мене за руку та повів з палацу. Перед виходом за браму він зупинився і сказав: "Може трапитися, що дорогою нас зупинятимуть і будуть перевіряти. Це небезпечний час. Запам'ятаєте: ваше ім'я отець Матеуш. Усі ваші папери знаходяться у настоятеля монастиря. Якщо вони запитають вас, відкіля ви йдете, ви скажете, що відносили митрополиту книги з монастирської бібліотеки, а зараз повертаєтеся до монастиря. Але переважно буду говорити я. Ваша українська недостатньо бігла і буде краще, щоб я говорив за нас обох. Якщо це буде можливо, спробуйте утриматись від розмов".
З цими словами він вивів мене за хвіртку. Ми відразу опинилися на вузькій вуличці, що вела з гори Юра прямо на вулицю Петра Скарги. Незабаром ми підійшли до довгого будинку, який тягнувся вздовж усього невеличкого провулка. Праву його частину займала сучасна лікарня, заснована митрополитом для українського населення, яка носила ім'я митрополита. Монастир розташовувався у лівій. За вулицею починалась гора Юра, там були кафедральний собор, духовна семінарія і палац митрополита. Вікна монастиря і лікарні виходили на Юрієву гору.
Ми зупинилися біля хвіртки. Отець Теодозій, як було умовлено, подзвонив тричі, і двері відчинив сам ігумен, який вже чекав мене. Це була висока худа людина з обличчям аскета, одягнена у чорну чернечу рясу. Він одразу відвів мене до невеличкої кімнати на третьому поверсі, що знаходилася в самому кінці коридору, поруч зі сходами, які вели на горище. Звернувся він до мене на моє нове ім'я.
"Отець Матеуш, ви будете жити в цій келії. Брат Теодозій буде забезпечувати вас усім необхідним. Крім мене, брата Теодозія і ще одного молодого брата Бена, учня духовної семінарії, ніхто не знає, що ви тут". Після цього вони замкнули мене в келії і пішли. Келія освітлювалася електричною лампочкою, в ній були тапчан, невеличкий стіл і стілець. У кутку стояв глечик з водою та олов'яний кухоль.
Я ліг на тапчан і замислився. Перший раз із моменту втечі з табору я намагався оцінити те нове дивне становище, в якому я опинився. До того, як я потрапив у цю келію, я жив як уві сні. Хоча я усвідомлював усі свої вчинки та їхні наслідки, мій розум просто не в змозі був осмислити, наскільки радикально змінилося моє становище. Різниця між цими двома світами - Янівським табором із його страхіттями, звірствами та вбивствами, з одного боку, і спокоєм, що царював у закритому, ізольованому від світу монастирі, з іншого боку - була занадто разючою. Що зараз роблять євреї в гетто? Що там відбувається? Що трапилося з моїми друзями в таборі? Мені було ясно, що там щось не так. Мене опанували докори сумління. Чи мав я право втікати, рятуючи себе? Лячна тиша замкненої келії віддавалася в моїй голові. Я не міг ні розслабитися, ні заснути.
Перед моїми очима пропливали дикі сцени табірного життя, які, немов у калейдоскопі, заступали одна одну. Я пригадав записку, яку моя дружина передала мені з незнайомим в'язнем. Там повідомлялося, що в резиденції Шептицького на мене чекає порятунок, і тому я можу сміло втікати з табору. Для мене було підготовано схованку. Записка означала життя, тоді як щоденне перебування в таборі обіцяло смерть. А нам усім так хотілося жити, жити за будь-яку ціну, жити, як живуть вільні люди, і побачити поразку Гітлера.
Навряд чи мені пощастить знайти слова, щоб описати ту страшну внутрішню боротьбу, яка охопила мене тим холодним зимовим ранком під час переклику. Я гадаю, той, кому не довелося пройти через табір примусової праці, просто неспроможний зрозуміти цю боротьбу, яку веде сама із собою людина, обираючи життя або смерть. Мені здавалося, що я стискаю рукою не записку від дружини, а шматок розпеченого заліза. І я вирішив відмовитися від цієї нагоди. Я навіть не розповів про неї своїм друзям, бо надто добре знав, що за кожного втікача на наступному переклику будуть розстріляні чотири чи п'ять євреїв. Саме це міркування виявилося для мене вирішальним. Втеча за таких обставин суперечила єврейській моралі та єврейським законам. Тому я залишився в таборі. "Чому ти вважаєш, що твоя кров червоніша за кров інших людей і що твоє життя цінніше за життя інших людей? Можливо, істиною є протилежне?" (Трактат Сангедрін, арк. 74, с.2).
Але як усе трапилося цього разу? Об 11 ранку, після нічної зміни, я дізнався від поляка, що управляв фабрикою VIB на вулиці Замарстинівській, про криваву розправу в таборі. Чи повинен я був залишитися і сам повернутися до табору? Кому б я цим допоміг? Що доброго було б у моєму вчинку? Я вирішив тікати.
Це так дивно, схоже на сон, і проте це - правда. Менше за все я міг припустити, що одного прекрасного дня я буду шукати захисту в українському монастирі. Моє серце шалено билося, кров стугоніла у скронях. Я намагався осмислити своє становище, становище людини, яка змушена, подібно переслідуваній тварині, шукати рятунку, а також страшне становище мого народу. Мої губи шепотіли слова великого плачу Ієремії:
"Уставай, голоси вночі на початку сторожі!
Виливай своє серце, мов воду,
напроти обличчя Господнього!
Підійми ти до Нього долоні свої за душу своїх немовлят,
що від голоду мліють на розі всіх вулиць!..
Споглянь, Господи, і подивися, кому Ти зробив отаке?"
(Плач Ієремії, 2:19-20):
Навколо запала повна тиша, монастир занурився у сон. Мені ж заснути так і не вдалося. Коли почало розвиднятися, і перші промені нового дня пробралися крізь невеличке віконце моєї келії, я почув удалині рипіння дверей і відлуння кроків.
У досвітньому напівмороці до мене долинули звуки дерев'яного клепала: хтось з ченців будив інших на ранкову молитву. Він обійшов увесь коридор, ударяючи своїм клепалом і мугикаючи щось монотонне. Спочатку я не міг розібрати слів, та коли він наблизився до моєї келії, я розпізнав слова одного з Псалмів (Псалом 134):
"Поблагословіть оце Господа, всі раби Господні,
що по ночах у домі Господньому ви стоїте!
Ваші руки здійміть до святині і Господа благословіть!"
Я впізнав стару церковнослов'янську мову, яку колись вивчав у Віденському університеті. Тоді мене зацікавила ця мова і я став брати уроки у професора Трубецького, російського князя, вченого, який утік із Росії під час революції і був запрошений на кафедру славістики Віденського університету.
Нараз увесь будинок сповнився шуму. Ченці вмивалися й готувалися до ранкової молитви, яка відбувалася у великій капелі, розташованій в просторому залі на першому поверсі. Незабаром шум стих, і монастир знову поринув у тишу. Раз у раз до мене доходили звуки хоралу - ченці молилися.
Вже зовсім розвиднілося - народився новий день. Я підвівся з ліжка та обмив водою з кухля свої руки і палаюче обличчя. Поруч з моїм ліжком лежала моя схудла торба, у якій знаходилося все моє майно. Я став шукати таліт і тфілін, що були зі мною в таборі. Я ніколи не розлучався з ними, навіть у найважчі і найнебезпечніші хвилини. Проте цього разу я не знайшов їх у своїй торбині. Наступного дня, коли я трохи звик до свого нового оточення, я набрався хоробрості і запитав брата Теодозія про маленький мішечок з моїми релігійними приналежностями. Теодозій повідомив мені, що він запитував ігумена, що робити з моїм мішечком і чи можна повернути його мені. Вони поставилися до цього питання дуже серйозно і дійшли висновку, що краще забрати мішечок з торби і сховати.
"Це надто небезпечні часи, - пояснив він. - Ми ніколи не застраховані від обшуку. Якщо гестапо знайде вузлика з єврейським молитовним покривалом і філактеріями, життя всього монастиря, не кажучи вже про ваше власне, наразиться на велику небезпеку. Якщо, із Божою поміччю, ми зможемо врятувати вас і пережити війну, ми повернемо вам ваші молитовні приналежності".
Я прийняв це пояснення і більше не наполягав.
Два дні я провів у келії. 4 червня, пізно ввечері, двері тихенько відчинилися і на порозі з'явився настоятель разом із братом Теодозієм та молодим семінаристом Беном. Після того, як вони присіли на моєму тапчані, я почув таке:
"Зараз у місті дуже напружене становище. Ходять чутки про наближення страшної акції. Точаться розмови про остаточну ліквідацію табору та гетто. "Арійських" жителів попереджають, що переховування євреїв карається смертю. Німці обшукують житлові будинки, приватні та громадські, і, навіть, монастирі. Ми не впевнені, що вони не прийдуть до нас. Тому, порадившись з митрополитом, ми вирішили влаштувати для вас безпечніше сховище на горищі. Його спорудив досвідчений тесля з Личаківського монастиря. Сам митрополит розкрив йому нашу таємницю і попросив підготувати на горищі таємну схованку для вас. Ми втрьох допомагали йому і ніхто, крім нас, не знає про це укриття. А зараз прийшов час вам туди переселитися".
Я зрозумів, що моє становище погіршилося. Я швидко зібрав свого вузлика і був готовий іти, куди б мене не повели. У такі моменти не запитують: доводиться робити те, що треба.
Теодозій вийняв свого ліхтаря, обережно відчинив двері та першим вийшов у коридор. Хвилин через п'ять ми почули рипіння дверей, що ведуть на горище. Ми вирушили з келії та обережно, намагаючись не шуміти, почали підніматися услід за ним. Залізні двері горища були відчинені.
Брат Теодозій освітлював нам шлях маленьким електричним ліхтариком. Велике просторе горище було поділене дерев'яними перегородками на окремі секції. Теодозій зупинився біля однієї з них і обережно зрушив убік декілька дощок, показавши вхід до мого сховища. Зігнувшись, я протиснувся всередину. Там я побачив ліжко із залізною сіткою без матраца. На ліжку лежало кілька селянських кожухів.
v- "Спати ви будете тут, - сказав він. - З міркувань безпеки ми не принесли матрац та білизну. Поки вам доведеться задовольнятися тим, що тут є". Побажавши мені добраніч, вони пішли.
Я залишився сам на сам у темнім сховищі, охоплений своїми думками. Поступово мої очі звикали до пітьми, і я почав розглядатися навколо.
Сховище було розміром з середню кімнату і мало два невеличких віконця. Було дуже холодно і мене почало трусити. Я ліг на ліжко, загорнувшись у кожухи. Не відчуваючи жорсткої дротяної сітки, я швидко поринув у глибокий сон.
Коли я прокинувся, моє сховище заливало світло. Я встав з ліжка, розправив онімілі кінцівки та підійшов до вікна. Відхиливши раму, я підставив тіло теплим сонячним променям. Був ясний, прозорий червневий ранок. Перед моїми очима здіймалася освітлена яскравим ранковим сонцем зелена Юрієва гора. Розміри вікна дозволяли бачити цю гору і невеличку частину вулиці Токаржевського. Місто поступово пробуджувалося зі сну і готувалися до робочого дня.
Від східного вікна я перейшов до того, що виходило на захід, і через яке виднілися брудні старі будівлі вулиці Шумлянської.
З обох вікон свого горища я бачив людей, що виходили з будинків. Люди пересувалися повільно, начеб не встигли ще прокинутися. Вони прямували на роботу, кріпити міць німецької армії. Життя не збиралося зупинятися через знищення сотень тисяч євреїв. Місто продовжувало жити своїм повсякденним ритмом.
Усе літо, з 4 червня і до вересня 1943 року, я провів у цьому сховку. Перший тиждень був важким, можливо, найважчим за весь цей час. На початку червня німці розпочали ліквідацію гетто. Цілий тиждень доносилися до мене голоси, стрілянина. Ці червневі ночі глибоко закарбувалися в моїй пам'яті. Ночами часто чув я розпачливі зойки, знайдених у бункері євреїв, яких витягали з їхніх укриттів. Моє серце переповнювалося болем переслідуваних і свідомістю власного безсилля. Не можна передати словами ці душевні муки.
Впродовж усього червня брат Теодозій, іноді щодня, іноді через день, прокрадався до мене, приносив мені їжу, воду, а також український часопис "Українські вісті". Те, що відбувалося в гетто, змушувало його глибоко страждати - його бліде обличчя відбивало страх і біль, якими він проймався.
Від нього я дізнався про перші подробиці ліквідації Львівського гетто. Кожен єврей, що намагався чинити опір, розстрілювали на місці. Особливо жахливі були облави на дітей. Мертвих і живих, заляканих до смерті і забитих на смерть, із розчавленими черепами - звозили їх на підводах на станцію Клепарів і до Янівського табору.
В самому таборі теж провадився відбір. Молодих і сильних залишили поки що живими. Всіх, літніх і старих, відправили до Белжеця.
Теодозій розповів мені також про спробу збройного повстання в гетто. У місті люди із задоволенням переказували історію про те, як на вулиці Локетка євреї протягом декількох днів утримували бункер, і німці не могли з ними впоратися. Супроти них німці залучили українських поліцаїв, і це пояснювало, як ці новини дісталися до мене.
За тиждень я знайшов згадку про це. У газеті "Львівські вісті", що вийшла в середині червня, я побачив повідомлення про смерть українського поліцая, що загинув у бою з "єврейськими бандитами" у Львівському гетто. Про нього писали як про "загиблого від кулі єврейського вбивці". Само собою зрозуміло, що поліцаєві влаштували пишний похорон, і труну з його тілом несли представники різних установ та спілок. Похорон організували німці, і їхні представники були серед ораторів. Словом, поліцаю була віддана остання шана з великою пишністю.
Якими лицемірними, необґрунтованими і безглуздими були виступи представників "арійського" християнського світу проти "мстивих, кровожерливих" євреїв, проти "їхнього караючого Бога". Траурні оголошення в українській газеті зривали маску облуди.
Українська газета була бальзамом для мого зболілого серця. Я довідався, що євреї захищалися і що в боротьбі з ними був убитий поліцай. Євреї Львівське гетто наважилися підняти зброю проти своїх гнобителів, наважилися опиратися й помститися.
Минув червень. Львів був оголошений "Judenreіn". Руїни гетто стояли як пам'ятник останньої, вирішальної битви. А я, як і раніше, знаходився у своєму сховищі.
Мій притулок на горищі знаходився під дахом, критим листовою бляхою. У сонячні дні бляха розжарювалася, і я майже непритомнів від спеки. Ночі ж були холодними, бляха швидко втрачала накопичене за день тепло, і я тремтів від холоду. "Вдень мене палила спека, а холод діймав уночі". Ніколи так уповні я не розумів змісту цього вірша, як у дні свого переховування на горищі студитського монастиря.
Єдиним моїм читанням були вже згадана українська газета, Біблія і Новий Завіт у латинському перекладі Длітша.
Їжу мені приносив Теодозій або студент-теолог Бен. Обидва довго не затримувалися і від розмов утримувалися. "Арійські" мешканці перебували в постійному страху, особливо ті, хто переховував у своїх будинках євреїв. Виявивши схованку, німці знищували євреїв разом із тими, хто їх ховав.
Дні та ночі в моєму сховищі. Довгі, гарячі дні, без новин із зовнішнього світу, без духовної поживи для розуму. Я цілими годинами стояв біля вікна й дивився на Божий світ. З одного боку - Юрієва гора, що купається в соковитій зелені, з іншого боку - вулиця й будинки, повні чоловіків, жінок та дітей. З самих глибин моєї душі лилися слова гарячої молитви: "Боже! Владико небесний! Чому? Чому всім цим людям Ти дозволяєш вільно ходити, тоді як я знемагаю в цій камері?" І думалося, немає у світі людини, спроможної описати, або зрозуміти стан єврея, що стоїть біля вікна і визирає світ Божий. Не раз, коли я думав, ніби, я єдиний єврей, який залишився на землі, і мені здавалося, що я божеволію. В такі хвилини я знаходив розраду в молитвах і в Книзі Псалмів, псалмів, що уже тисячі років розраджують євреїв, в нестерпному становищі. Звертаючись до великого, милосердного й усе ж незбагненного Бога, мої губи шепотіли гіркі скарги. Тільки звільнивши своє серце від гіркоти і виливши свої муки перед Творцем, я міг ненадовго заспокоїтися.
Вулиця, з її шумом, перехожими, з упорядкованим побутом, зводила мене з глузду. Варто було мені підійти до вікна, як я починав втрачати розум: жінки штовхали перед собою візочки з дітьми, люди літнього віку, зручно влаштувавшись на лавах, про щось жваво розмовляли, повільно прогулювалися молоді пари, група дітей щось співала, їхні невинні обличчя випромінювали радість життя. О Творець! Як це можливо? Хіба вони не знають, що коїться за парканом? Хіба їм не відомо, що там, як вода, ллється кров і людей закопують живими?
Я був цілком бездіяльний. Те, що я щодня спостерігав із вікна горища, руйнувало мою віру в людей. Страждань євреїв ніхто не помічав. Прірва між ними й іншим світом здавалася занадто великою, щоб її коли-небудь можна було подолати. "I зненавидів Iсав Якова". Як стверджують наші мудреці, це було визначено Галахою. Ця страшна ненависть тяжіє над нами жорстоким вердиктом, безжалісним законом. Здавалося, навіть ріки єврейської крові не здатні вгамувати цю ненависть.
Я згадую випадок на горі Юра в середині серпня, побачений зі свого сховища. Це було у неділю, після полудня. На траві між деревами розташувалося багато людей, що прийшли сюди з сусідніх вулиць відпочити після тижня важкої праці. Деякі, поклавши на землю ковдри, влаштували в парку щось схоже на пікнік. Раптом я побачив дванадцяти-, може, чотирнадцятирічного хлопчика, що стрімкими кроками прямував по парку. Він часто зупинявся, оглядався навколо, очевидно, шукав собі місця. Потім він швидко піднявся схилом гори та влаштувався під низьким крислатим деревом на досить великій відстані від інших відпочиваючих. Хлопчик з першої миті привернув мою увагу. Мені не сподобалася його розгониста нервова хода, а також те, що він обрав таке відлюдне місце. У мене виникла підозра, що він єврей. Зі свого вікна я бачив лише обриси його обличчя. Але одне я бачив дуже добре: швидкі, нервові погляди, які він кидав через плече. Я не міг бачити кольору його очей, але я бачив його занепокоєння, моторошний страх, що був мені самому добре знайомий. Я відчував невидимий зв'язок із цим хлопчиком. Стояв біля вікна і дивився на нього, мов загіпнотизований. Хлопчик прихилив голову до дерева. Може, він спав, а може, просто відпочивав, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо? Хто може знати, що коїлося у душі переслідуваного єврейського хлопчика?
Я простояв біля вікна більше години. Була шоста, може, сьома година вечора: літні сутінки не поспішали опускатися на землю. Раптом на горі з'явилася гучна дитяча компанія. Діти швидко розсипалися по всьому схилу. Усе було так, як і повинно бути: вигуки щасливих дітей, ігри. У цьому не було нічого незвичного.
Біжачи наввипередки, двоє з них опинилися поруч із деревом, під яким відпочивав хлопчик. Зупинилися і стали дивитися на нього. Я не міг чути, про що вони говорили. Але я бачив, як один із них стрілою метнувся назад до інших дітей і став збуджено показувати на хлопчика і свого товариша. Незабаром уся компанія рушила до дерева й оточила хлопчика. Хвилин п'ять вони жваво сперечалися, кидаючи на хлопчика швидкі погляди. Їхні збуджені голоси привернули увагу дорослих. Дехто з них попіднімалися з трави та підійшли до дітей. Діти розбіглися, а дорослі почали допитувати хлопчика - вони говорили усі разом і розмахували руками. Раптом уся гора захвилювалася, збудження охопило кожного. Напруження посилилося з приходом українського поліцая. Мені невідомо, чи хтось покликав поліцая, чи він опинився там випадково. Він підійшов до хлопчика. Юрба відступила. Обстеження, яке провів поліцай, було коротким. За кілька хвилин, ведучи хлопчика за руку, він прямував убік вулиці Грудецької.
Я щосили напружував очі, намагаючись побачити обличчя хлопчини: можливо, воно могло б розповісти мені, що коїлося в його душі. Я не побачив його рис, але спостерігав невпевненість і знервованість, які опанували дитину. Він тихо йшов поруч з поліцаєм. І тут я збагнув: то була покора, безпомилкова ознака покори. Всі євреї, переступивши поріг страху й занепокоєння, виглядали так. Покірні, навіть байдужі, вони йшли на смерть.
Хлопчика повели. Настав вечір. Люди почали повільно розходитися. Я залишився сам зі своїми думками. Я побачив себе п'яти-шестирічним хлопчиком під час занять у хедері свого рідного містечка Гримайліва. Ми вивчали про принесення у жертву Ісаака. Я був глибоко зворушений цією простою, але хвилюючою історією. Наш ребе знав, як правильно подати її: Авраам, наш батько, веде свого єдиного сина, щоб принести його в жертву. Дивіться, вони вже досягли вершини гори Моріа. Дивіться, Авраам зв'язує маленького Ісака, кладе його на вівтар і здіймає ножа, щоб убити свого єдиного сина.
Мої нерви не витримали напруги і я розридався. Ребе Давид Ханцис нахилився наді мною, ласкаво погладив мене своєю ніжною рукою і сказав: "Заспокойся, мій хлопчику, заспокойся, не треба плакати: це лиши випробування. Ангел Божий зійшов з небес і врятував Ісаака". О Великий Боже! Де той ангел, що врятує наших дітей і не дасть принести їх у жертву?
Наступного ранку до мене прийшов брат Теодозій. Він нечутно причинив за собою двері та сів на ліжко. Ми обидва довго мовчали. Я перший порушив мовчанку і запитав, чи не відомо йому, що вчора сталося на горі. І він відповів:
"Те, що трапилося вчора, приголомшило нас. Юрба видала єврейського хлопчика поліції. Хлопчик, мабуть, втік від гестапівців, які викрили сховище його родини. - Теодозій на мить зупинився, потім продовжував. - Не всі поводять себе так, як ті, кого ви бачили вчора на горі. Я не повинен був би нічого говорити, але бачу, яке горе заподіює вам те, що відбувається. Я хочу вам щось розповісти. Ми з другом, братом Лазарем, працюємо шевцями на фабриці "Солід". У пивниці фабрики ми спорудили бункер, де переховуємо єврейську родину на прізвище Функ. Я молю Бога, щоб він допоміг нам врятувати цих людей. Гадаєте, легко ховати вас у цьому монастирі? Через кілька тижнів після того, як вас сюди перевели, обшуки посилилися. Настоятель, отець Никанор, скликав усіх братів і розкрив їм таємницю вашого перебування тут. Якщо німці прийдуть з обшуком і знайдуть вас, ми повинні зробити все, щоб зняти підозру з монастиря і попередити можливість колективної відповідальності за цей вчинок. Тільки так можна вберегти монастир від знищення, а ченців - від смерті. Отже, один із ченців повинен добровільно взяти відповідальність на себе. Настоятель запитав: "Хто готовий взяти на себе відповідальність? "Усі, як один, зробили крок вперед. Кожний був готовий ризикувати. І вам належить знати, що не тільки ми, ті, хто знаходиться під особистим впливом митрополита Шептицького, але й багато священиків у повітових містах беруть участь у рятуванні євреїв, особливо, дітей. Серед них Котів, Іванюк, Марко Стек, Тит Пронюк, Грицай, Мартинюк, Купріян, ігуменя жіночого студитського монастиря Йозефа, Герман Будзинський та інші".
Добрий Теодозій, шляхетна душа, розумів, яких страждань я зазнав унаслідок учорашнього випадку, і всіляко намагався розрадити мене. Він довго просидів у мене в головах, розповів мені про своє життя. Коли він пішов, у моєму помешканні вже стемніло.
І знову я залишився зі своїми думками. Як важко поєднати два світи в українському народові. З одного боку - національні герої - Хмельницький, Наливайко, Гонта і, останній (за переліком, але не за жорстокістю) Петлюра, а українські поліцаї, що допомагають німцям у знищенні єврейського народу. І будь-яке національний рух або повстання завжди супроводжувалися ріками єврейської крові. Українці завжди виливали свій гнів на євреїв. З другого боку - шляхетні постаті митрополита, його брата ігумена, священиків Тита, Грицая, Стека, Мартинюка та інших. Як це можливо? Чи можна поєднати подібні протиріччя?
Закінчувався серпень, наставав вересень. Ночі стали холоднішими, наближалася осінь. Теодозій приносив новини із зовнішнього світу: то в гетто виявили сховок з євреями; то селяни захопили кілька десятків євреїв, що ховалися у лісах, і передали в гестапо. Була лише одна добра новина: на всіх фронтах німці терпіли поразки, були всі ознаки того, що наближається час, коли німецька армія буде розбита.
Якось у середині вересня я почув серед ночі підозрілий шум у коридорах монастиря. Радше я його відчув. Вічно напружені нерви загострили мій слух. Потім я почув характерний звук важких кроків на сходах, що ведуть на горище. Рипнув замок, і залізні двері відчинилися. Тепер я чітко чув розмову, між настоятелем монастиря Никанором і його німецькими "гостями". Обшук! Не мало значення, що або кого вони шукали. Якщо вони виявлять мою схованку, я пропав. Мене охопила дрож, серце вискакувало з грудей. Очі шукали укриття в темному кутку. Але де я міг сховатися? Я чув кроки і гучні голоси. Вони щось шукали, у цьому не було сумніву. Потім я почув їх поруч свого сховища. Зараз вони розсунуть дошки, і моя доля наперед вирішена.
Проте Провидіння вирішило інакше. Обшук горища тривав хвилин десять, але мені цей час видався вічністю. Який тягар звалився з мого серця, коли я почув рипіння дверей, які зачинилися за "гостями"! Я був врятований. Сховище надійне. Хвала Тобі, Всесильний Боже!
Я з нетерпінням чекав ранку. Теодозій, напевно, розповість мені, що трапилося і чому відбувся обшук. Але Теодозій не з'явився. Я чекав даремно. З настанням вечора моє нетерпіння і занепокоєння посилились.
|