ПЕРІОД ГЕТТО
ОКУПАЦІЯ І ЗНИЩЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРОМАДИ

5. "Березнева акція"

    "Акція під мостом", що продовжувалася до кінця грудня 1941 року, знаменувала кінець першого етапу боротьби, яку німці вели проти єврейської громади Львова.
    Перші три місяці 1942 року не відрізнялися багатством подій, оскільки, якщо не зважати на одну, так звану "хутряну", акцію, в той час на наші голови не впала жодна біда, гідна згадки про неї. Правда, виловлювання людей для трудових таборів не припинялося, як і звірства, здійснювані в цих таборах, але це були особисті трагедії, що траплялися з окремими єврейськими родинами. Ніяких масових подій не відбувалося, як було у Станіславові, де взимку 1941-42 року вбили тисячі євреїв.
    Зима 42-го року видалася на рідкість жорстокою. Усі дороги занесло снігом, і морози лютішали день у день. Пара, що заповнювала моє крихітне помешкання, замерзала на стінах, і вони вкрилися прошарком льоду товщиною в дюйм.
    Я все ще не наважувався вийти з будинку. Усюди ходила моя хоробра дружина, щоб продати те, що залишилося від нашого майна і роздобути трохи їжі для нашої сім'ї. У січні 1942 року гестапо зняло охорону з моста, поставивши в такий спосіб крапку у здійсненні "Акції під мостом". На той час ще не всі євреї, які жили в місті, були евакуйовані, тобто вивезені у табори, чи вбиті.
    Тільки тоді я набрався відваги, щоб вийти з будинку. Я став регулярно ходити до відділу у справах релігії, що був у будинку, який раніше належав єврейській громаді, на вул. Бернштейна 12. Поступово стали з'являтися й інші члени рабинату. До кінця січня рабинат був цілком укомплектований. Як я вже згадував, відділ у справах релігії очолював Моше Хиршфрунг, усім відомий активіст Агудат Ісраель у Львові, який одночасно виконував і функції секретаря рабинату. Люди, що працювали у відділі релігії, теж одержували посвідчення юденрату. Зрозуміло, що це відкривало можливість забезпечити посвідченнями юденрату ряд важливих осіб, які залишилися без роботи. Серед них виявилося два найосвіченіші чоловіки, з якими особисто у мене встановилися дружні стосунки. Одним був уже літній чоловік, д-р Шмуел Раппопорт із Золочева, учений, колишній активіст Мізрахі. Другим - рабин Хиршхорн із Бялого, уродженець Біло-Подольська, особа найшляхетнішої душі і витонченого розуму.
    Під нами знаходився юридичний відділ. Коли вже змальована мною проблема розлучень жінок "арійського" походження з їхніми чоловіками-євреями стала особливо животрепетною, юридичний відділ прикріпив до нас постійного консультанта з цих питань д-ра Маурісі Аллерханда, колишнього професора Львівського університету. Він був нашим радником до останнього часу, і довгі розмови, що точилися між нами, залишилися одним із найприємніших спогадів про ті похмурі дні. Мене ніколи не покидало здивування дивовижній жвавості розуму, багатогранності освіти й ерудиції цього 75-річного пана. Бесіди з ним були для мене невичерпним джерелом найрізноманітнішої інформації про людські взаємини й справи і свідчили про його безмежні знання єврейського фольклору. Ми могли розмовляти годинами і мені ніколи не набридало його слухати.
    На відділ у справах релігії було покладено ще одне важливе завдання. У його розпорядженні знаходилася так звана "група збирання"; її члени ходили по уцілілих навчальних будинках, збираючи книги Тори, священні посудини й інші предмети - свічники, лампи та книги, досі не розграбовані "арійцями". Усе це складалося в просторій теплій пивниці на вул. Бернштейна 12. Одержуючи все нові й нові поповнення, вона перетворилася на свого роду музей, що міг пишатися як рідкісними священними книгами, так і надзвичайними зразками прикладного мистецтва, багато із яких використовувалися в синагогах. Тут можна було знайти зразки всіх священних предметів, котрі євреї Львова з ретельністю й благоговінням збирали останні шість сторіч своєї історії. На жаль, жодних слідів цієї чудової колекції не збереглося. Через вісім місяців гестапо відправило більшість зібраного на фабрику переробки вторинної сировини, де рідкісні твори мистецтва і неоціненні книги були кинуті в купу разом із дрантям і папером. Одного разу біля воріт цієї фабрики я бачив, як єврейські робітники навантажували вантажівку пергаментними листами сувоїв Тори. Як писано: "Сувої пожирає полум'я і літери здіймаються в повітря".
    Як я уже зазначав, відносне затишшя трьох зимових місяців було перервано "хутряною акцією". В середині січня вийшов наказ, що вимагав від євреїв віддати німцям усі свої хутряні вироби: шуби, накидки, коміри, муфти. Шматок хутра, знайдений у єврейському будинку, означав смертний вирок його господарям. Крім того, євреї повинні були віддати светри, рукавички, шкарпетки, лижні костюми і всі лижні приналежності.
    Німецька армія вперше відчула, що таке страшні російські морози, і фюрер вирішив допомогти своїм вірним солдатам вдягтися тепліше. Начебто хутра і светри, відібрані в євреїв, щоб утеплити німецьких солдат, могли вирішити усі питання.
    Але фюрер прорахувався: лише жалюгідна частина здобичі, зібраної у результаті "хутряної акції", дісталася до німецької армії. Найдорожчі шуби й хутра потрапили до рук гестапо, тоді як солдати, як і раніше, продовжували мерзнути. Для досягнення успіху в цій акції гестапівці взяли десятьох членів юденрату в заручники і тримали їх доти, поки акція не була завершена.
    Цей захід фактично гарантував, що юденрат зі старанністю й ретельністю включиться до операції по збиранню хутра. І дуже швидко євреям довелося розлучитися зі своїми хутрами. Кожний віддавав їх з радістю, сподіваючись, що це допоможе йому уникнути смерті.
    Після "хутряної акції" гетто могло тішитися відносним спокоєм. Євреїв не чіпали, хіба що змушували прибирати сніг на вулицях міста. І тільки внутрішні вороги - голод, нестатки й холод - не знали спочинку. У громадських їдальнях юрмилися тисячі голодних людей в очікуванні рятівної миски рідкої юшки. Страшна скупченість сприяла швидкому поширенню хвороб. Усе більше людей косив тиф.
    На початку лютого почали поширюватися чутки про подальше скорочення території гетто. Службовець житлового відділу розповів мені, що, за словами коменданта міста, район вулиці Знесіння буде виключений з гетто, тому що в ньому багато парків і не евакуйованих "арійських" жителів. Це означало, що ми повинні готуватися до нової подорожі - утретє змінювати місце проживання. Я не став витрачати часу на роздумування і відразу ж заходився шукати іншу квартиру. Незабаром я переїхав на Замарстинівську 12. Батьків своєї дружини я оселив поблизу, на вул. Балонова* (нині вул.Гайдамацька). Усе своє "величезне" майно я зміг за декілька ходок перевезти невеличким дитячим візочком.
    Уже знаходячись у новому помешканні, я дізнався сумну новину про страшну долю єврейської громади в Станіславові. Молодій жінці, онучці мого нового господаря Йозефа Дунера, саме пощастило втекти звідтіля. Вона мешкала в Станіславові, куди переїхала ще перед війною, разом із своїм чоловіком, офіцером єврейської поліції, якого потім було розстріляно.
    Вона розповіла нам про жахливі звірства, вчинені есесівцями разом із начальником місцевої поліції Крюгером. Майже всі євреї цього міста були розстріляні. Коли Станіславське гетто було, по суті, звільнено від своїх мешканців, німці почали зганяти туди євреїв із навколишніх містечок і сіл, поки у всьому районі не залишилося жодного єврея. Єврейський цвинтар у Станіславові перетворився на одну величезну спільну могилу. Жінка мешкала неподалік цвинтаря і зі свого вікна вона могла спостерігати сцени, від яких волосся ставало сторч.
    Наприкінці осені на цвинтар привели для знищення декілька тисяч євреїв із містечок району. Гестапівська команда, якій належало здійснити страту, була суціль п'яна. Як належилося, дійство відбувалося в зразковому порядку. Нещасні, вишикувавшись довгими рядами, чекали своєї долі. Одна група катів підтримувала порядок у рядах, інша розташувалася позаду уздовж рову і здійснювала розстріл. Жертви падали прямо до рову. Горезвісний добре тренований постріл, спрямований у шию, який мені довелося потім спостерігати в таборі, спрацьовував миттєво. Кату достатньо було вистрілити в шию жертви, і тіло падало до рову. Проте, за її словами, цього разу щось було не так. П'яні гестапівці втратили контроль над юрбою, їхні тремтячі руки не могли спрямовувати постріли точно в ціль. Багато євреїв потрапили до ями ще живими. Коли робота була скінчена, яму закидали землею.
    Наступного дня жінка помітила з вікна, що земляний пагорб ворушиться. Декількома днями пізніше вона бачила з того ж вікна, як разом із групою інших євреїв розстрілювали її чоловіка. Його розстріляли за те, що він, використовуючи свою владу, звільнив кількох євреїв із в'язниці. Більше вона не могла залишатися в Станіславові, зняла свою нарукавну пов'язку, непомітно вийшла з гетто й утекла до Львова.
    У лютому 1942 року, уже після того, як я виїхав із вулиці Знесіння, після тривалої хвороби помер другий голова Львівської єврейської громади, д-р Ротфельд. Його спадкоємцем став його заступник, д-р Ландесберг. Більшість євреїв вітали це призначення, оскільки д-ра Ландесберга всі шанували як серйозну й чесну людину. Багато хто сподівався, що йому вдасться викоренити хабарництво, яке вразило деякі відділи юденрату. Проте йому не дали скористатися перевагою короткого спокою, який настав після "акції під мостом".
    Незабаром після прийняття ним цієї високої посади в гетто стали поширюватися чутки про те, що насувається "евакуація". У лютому євреїв уже було виселено з ряду міст, наприклад, із Рави-Руської. Куди їх відправили? Куди могли їх переселити? Ніхто не знав відповіді на ці питання. У гетто кружляли найфантастичніші чутки й припущення щодо їхньої долі; хтось казав нібито виселенців посилають на роботи у віддалені райони або селять у хатинах поблизу боліт Полісся. Інші стверджували, що їх вивозять до Німеччини для роботи на заводах. Усі ці історії були овіяні якоюсь таємничістю. Щось в них було незрозумілим, щось було не так.
    До кінця лютого 1942 року кожен уже знав, що Львівська єврейська громада повинна бути зметена новою акцією, "переселенням", або, як називали її німці, Aussieldung. Само по собі це слово нічого не говорило. Воно нібито означало, що ряд євреїв повинні бути перевезені зі Львова в інші місця, оскільки в місті їх занадто багато. На початку березня почалися переговори з гестапо. Скільки євреїв підлягає переселенню? Це число трималося в таємниці. Дехто говорив десять тисяч, інші - п'ятнадцять. Одне було ясно: гестапо повідомило Ландесберга, що цю акцію буде здійснювати юденрат за допомогою єврейської поліції і що євреїв, які підлягають евакуації, необхідно спрямовувати до будинку колишньої школи ім. Собеського біля Замарстинівського мосту і передавати гестапо. Кого будуть виселяти? Чия черга цього разу?
    "Антигромадських елементів", - відповідали німці. "Антигромадськими елементами" могли бути покидьки суспільства, злодії, здирники або безробітні, ті, хто нічого не давав державі. Проте сюди можна було віднести і тих, кого вважали обтяжливими для суспільства - бідних, самотніх, злидарів.
    Ті, кого можна було назвати покидьками суспільства, не сиділи без дії, очікуючи, коли прийде єврейська поліція і передасть їх до рук гестапо. Вони були для цього достатньо кмітливими. Таким чином, жереб падав на людей, що залишилися без роботи, тобто на тих, у кого не було робочої картки, а також на бідняків, які існували за рахунок соціального забезпечення. Оскільки у відділі соціального забезпечення був точний перелік усіх, хто отримує допомогу, юденрат вирішив розпочати з цих списків.
    На початку березня 1942 року начальник відділу соціального забезпечення д-р Кохн одержав указівку передати до юденрату адреси всіх євреїв, підтримуваних громадою. Зміст цього рішення став зрозумілим, коли почали ходити чутки, що метою майбутньої акції є не переселення, а просто знищення.
    Рабини відділу соціального забезпечення захвилювались. Чи можливо це? Як можна допустити таку ганьбу? Яке має право єврей посилати своїх одновірців на смерть? Особливо в тих випадках, коли це стосується бідних, нещасних, ні в чому не повинних людей, єдиним гріхом яких були нестатки, що змусили їх просити милостиню? Як можна поєднати це з єврейським законом і мораллю?
    Після короткої ділової зустрічі рада рабинів вирішила відправити делегацію до д-ра Ландесберга з метою обговорення цього питання. До неї ввійшли: ребе Ізраель Вольфсберг, ребе Моше Елкханан Альтер, ребе д-р Кальман Хамейдес і автор.
    У кімнаті чекань юденрату, на вул. Старотандитній 2а, ми виявили багато людей, які очікували бесіди з д-ром Ландесбергом. Уперед-назад снували німецькі офіцери. Безперервно дзвонив телефон. Атмосфера була похмурою і нервозною. Через півгодини д-р Ландесберг запросив нас до себе.
    Він був блідий і виглядав стомленим, вираз його обличчя не міг приховати очевидних наслідків страшної внутрішньої боротьби. Людина, відома своїм умінням володіти собою, була знервованою і розгубленою. Ми почали прямо із суті справи. Ми пояснили, що в страшні часи іспитів наш обов'язок привернути увагу керівника такої великої єврейської громади до величезної відповідальності, яку він покладає на себе, підкоряючись німецьким наказам. Наслідуючи єврейські закони і моральні принципи, він мусить шукати інших шляхів. Якщо до нас прийшли вороги і кажуть: "Приведіть до нас одного з вас, щоб ми могли убити його. Якщо ви цього не зробите, ми уб'ємо всіх" - краще померти всім, але жодного єврея не віддати ворогу. Саме в цьому полягають принципи Галахи.
    Ми побачили, що торкнулися відкритої рани. Його обличчя набуло лютого виразу, і він вигукнув: "Вам здається, панове, що ви живете в довоєнні часи і що ви прийшли до голови релігійного Кагалу. Дозвольте мені вам повідомити, що часи повністю змінилися. Ми більше не релігійна громада, а інструмент для виконання наказів гестапо. І кожний, хто протидіє гестапо... "
    Він не скінчив фрази, але ми зрозуміли, що він хотів сказати. Він не збирався йти проти гестапо і ризикувати своїм життям. Таке поводження, мабуть, можна було зрозуміти з людської точки зору, але його важко було простити головному представнику великої єврейської громади. Часи дійсно змінилися, але закон Тори, мораль та її основи залишилися незмінними.
    Не мені судити д-ра Ландесберга. Усе, що я можу зробити, це розповісти усе як було, доклавши зусиль, щоб моя розповідь була якомога більш точною і об'єктивною. Історія сама усе розсудить.*
____________________
    * У книзі польського письменника Тадеуша Задерецького "Коли Львовом правила свастика" (Gdy swastyka Lwowem wladala) є уривок, що претендує на опис зустрічі рабинів із д-ром Ландесбергом. Відповідно до автора, рабини сказали йому у відповідь на його заяву:
    - Якщо так, нехай людей забирає гестапо, але ви і службовці юденрату не повинні цим займатися.
    - Я не буду жертвувати собою заради когось іншого, - сказав Ландесберг.
    - Це саме те, що ви повинні зробити! - відповіли рабини.
    Задерецький почув розповідь про делегацію рабинів до Ландесберга від мене у серпні 1944 року, незабаром після звільнення Львова. Я розповів йому про ці події і прочитав свої записи, зроблені на їдиш. У його книзі згадана зустріч описана занадто коротко, і я вважаю за необхідне доповнити цей опис, тим більше, що в розповідь Задерецького закралися деякі помилки.
    Дві доби обговорювали рабини прецеденти Галахи щодо подібних випадків. Згадувалися такі джерела: Вавілонський талмуд (Трактат Трумот, глава 8, Мішна 12); Єрусалимський талмуд (Трумот, постанова 4); Маймонід, Галахот єсот га-Тора, розділ 5, пункт 5; Мідраш Берешіт Раба, розділ 94:9 (кінець частини); Шулхан Арух - Іоре деа, 157:1 та інші. Збентеження рабинів посилювали чутки про те, що певне число євреїв повинно бути передано німцям для спасіння інших жителів гетто. Якщо юденрат погодиться на цю вимогу, він зможе вирішити це питання, виявивши максимальне милосердя, тоді як німці зроблять те саме зі своєю звичайною жорстокістю.
    Зрештою було вирішено зібрати офіційні збори й обговорити становище, що склалося, з усією серйозністю. На цьому короткому засіданні були присутні всі рабини, а головував на ньому рабин Ізраїль Лейб Вольфсберг. Атмосфера була похмурою і гнітючою. Кожний відчував тягар відповідальності, який звалився на його плечі. Рабини відкинули принцип спасіння багатьох ціною пожертви деякими. Вони взяли до уваги думки мудреців Талмуду (Трактат Сангедрін, арк. 74, с.1, і Трактат Песахім, арк. 25, с.2): "Чому ти вважаєш, що твоя кров червоніша за кров інших людей і що твоє життя цінніше за життя інших людей? Можливо, істина полягає в протилежному. Жодна душа не краща за іншу".
    Ребе Альтнер почав старанно розроблену атаку на юденрат, оскільки той не питав нашої думки з цього серйозного приводу. Було одностайно вирішено відправити делегацію до Ландесберга. Розповідь про зустріч із Ландесбергом, яку я навожу у своєму щоденнику, цілком правдива. Ребе Вольфсберг був єдиним, хто говорив. Рабини не цитували правил, приведених у Шулхан Арух - Іоре деа, Гілкот Акум, параграф 157. Замість цього вони дослівно передали йому правило Маймоніда, (Галахот єсот га-Тора), розділ 5, правило 5), не згадуючи автора. Вони підкреслили величезну відповідальність, що бере на себе Ландесберг, підкоряючись німецьким наказам. Відповідь Ландесберга була такою, як я навів. Не було жодного обміну думками і, звичайно, він не вимовляв слів, наведених Задерецьким: "Я не буду жертвувати собою заради когось іншого". Нічого подібного він не казав. Вкладаючи ці слова до його вуст, ми кривдимо людину, що достатньо боролася зі своєю совістю і кінець кінцем поплатилися життям. На момент нашої зустрічі він був змученою, зламаною людиною, що прийняла рішення після важкої внутрішньої боротьби і якій не стало сили, щоб піднятися до рівня свого попередника, д-ра Йозефа Парнаса.
    Що стосується правил Галахи, то, по суті, немає жодної галахічної праці, де   б , як слід, обговорювалося це серйозне питання. Протягом жодного періоду своєї історії народ Ізраїлю не стикався з подібною ситуацією. Головними джерелами галахічних правил із цього приводу є книги питань і відповідей, написані слідами нещасть, що обрушувалися на єврейський народ, починаючи з указів Адріана (117 - 138 рр.), гонінь хрестоносців (1096-1215 рр.), указів про єресь християнської Іспанії в 14-му сторіччі, і закінчуючи насильством, учиненим Хмельницьким в Україні (1648-49 рр.). Але жодного порівняння не може бути між цими бідуваннями і загальною катастрофою Голокосту. У попередніх випадках ішлося про насильницьку зміну переконань, тоді як метою Голокосту було повне знищення євреїв.
____________________

    Акція була здійснена за два тижні до Песах. Юденрат мобілізував єврейських поліцаїв, щоб вони допомагали в її здійсненні і стежили за тим, щоб не було якихось порушень. Але фактично склалося так, що акція почалася з виселення найбідніших євреїв, чиї імена були включені до списків на допомогу. Проте дуже швидко з цими списками перестали звірятися: забирали кожного, хто опинявся на вулиці без робочої картки. Щоночі будинок школи ім. Собеського заповнювався нещасними жертвами. Через декілька днів, коли будівля заповнилася вщерть, гестапівці почали переганяти людей на залізничну станцію. Їх повантажили на товарні платформи і потяг рушив. Куди? Тоді ще ніхто не знав місця його призначення.
    Тиждень по тому після початку акції гестапівці почали висловлювати невдоволення роботою єврейської поліції. На їхню думку, поліцаї виявляли зайву м'якість стосовно євреїв і приводили занадто мало людей. Тому німці вирішили самі завершити акцію, залучивши собі на допомогу українську поліцію. Єврейська поліція більше не викликала довіри.
    У першу чергу стали забирати людей похилого віку, що носили бороду і пейси. Навіть робоча картка не могла врятувати бородатого єврея. У такий спосіб були захоплені усі, хто не робив. Під час акції в школі ім. Собеського працювала єврейська комісія. Вона могла просити відпустити деяких людей, що, на її думку, були корисними для громади. Оскільки ця акція означала початок нових бід, німці хотіли, щонайменше зовнішньо, скласти враження людського поводження з євреями. Начальник німецької поліції у Львові, д-р Урлих, заявив, що з тими, хто підлягає виселенню, варто поводитися людяно. Навряд чи я зміг би пояснити, у чому ж полягало це людяне поводження: можливо, при переселенні були відсутніми ті страшні сцени, на які стала багатою наступна акція.
    У цей час загинув член Львівського рабинату, рабин Аншель Шрейбер. Це була дуже м'яка, чемна людина, що користувалася загальною повагою. Хоча він і не брав у них ніякої участі, всеохоплюючий навальний вир бурхливих подій підхопив його, незважаючи на те, що він був великим ученим, знавцем Тори, хасидизму і каббали.
    У п'ятницю, після полудня акція досягла своєї найвищої точки. Усі євреї, що не працювали, сиділи по будинках, нікого не можна було зустріти на вулиці. Ребе Аншель Шрейбер весь цей час був разом із нами в помешканні відділу релігії. Після полудня він спокійно оголосив, що йде справляти ритуальне обмивання. Ми намагалися його утримати, але безрезультатно. Він просто не міг відмовитися від бажання очиститися напередодні Шабату. По дорозі його схопили німці і відправили до будинку школи ім. Собеського. Посвідчення юденрату нічим йому не допомогло: і десяток посвідчень не могли допомогти єврею з бородою і пейсами, одягненому в шовкову халіфу (традиційний верхній єврейський одяг), підперезану стрічкою. Юденрат доклав чимало зусиль, щоб врятувати його, але усі вони виявилися марними. Німці нам відверто пояснили, що вони довго чекали на таку неординарну особу. Вони сфотографували його під усіма можливими ракурсами, щоб усі німці могли насолодитися портретом ребе Аншеля Шрейбера, що був опублікований на сторінках "Der Sturmer".
    Вранці в неділю рабину Аншелю вдалося послати єврейського поліцая до д-ра Ландесберга. Він запевняв, що німці помилково поставили під сумнів чинність його посвідчення, просив д-ра Ландесберга надіслати кого-небудь, хто  б  міг підтвердити, що його папери не підроблені. Після полудня до нього прийшов Зейденфруї, член юденрату, і розповів йому правду: у тому, що з ним відбулося, винуватий не документ, а борода, пейси, його єврейська зовнішність і одяг. "Якщо це так, - викликнув він радісно, - нехай благословенно буде Ім'я Його, тому що я хоча  б  знаю, за що я вмираю. А я весь цей час думав, що це через безглузде посвідчення". Після цього він процитував ребе Аківу (Брахот, 61:2): "Все життя мене непокоїв вірш "[Любити Бога, Всесильного нашого,] всією душею, навіть, коли він забирає вашу душу. Я казав, коли я зможу здійснити це, і зараз, коли з'явилася така можливість, невже я не здійсню цього?". Очі його засяяли, і обличчя освітилося радістю. Чи може бути в житті єврея більш прекрасний момент, ніж той, коли він заявляє, що хоче померти, щоб святилося Ім'я Його.
    Ребе Аншель був гідним послідовником ашкеназійських громад дванадцятого-тринадцятого сторіччя, часів хрестових походів. Літописці тих часів, а також автори плачів і молитов, розповідають нам про надзвичайну відданість своїй вірі, яку виявляли цілі єврейські громади, із радістю віддаючи за неї життя. Ребе Аншель здавався захожим із тих часів. Його безмежна віра була чистою й у боротьбі за цю віру він не відав ні сумнівів, ні поблажок, не бажаючи поступитися ні на йоту. Його погляди були твердіші за камінь, внутрішні конфлікти, що роздирають душі тих, хто став на шлях Західної культури, були для нього незнаними. Який щасливий ти був, ребе Аншель Шрейбер, як легко ти помер! Євреї можуть тільки позаздрити тобі. Мало хто своєї останньої миті міг сказати: "Я знаю, що я зробив усе, що міг". Більшість умирала просто тому, що їм випало народитися євреями. Для них це мусила бути страшна смерть.
    Акція, що потім одержала назву "березневої акції", продовжувалася до передодня свята Песах. Останнього дня німці вже не зважали на будь-які папери. Євреї змушені були ховатися. Транспорт мав відбути у ніч Седера, а необхідної кількості ще не було набрано. Схопити могли кожного. Цієї ночі акція досягла свого страшного апогею. Євреї збиралися, щоб відзначити пасхальний Седер, упевнені, що саме цим часом убивці їм не загрожують. Ця помилка коштувала їм життя.
    У перший день Песаха ми дізналися, що переддень цього свята став останнім і найчорнішим днем березневої акції. Усього в цій акції загинули п'ятнадцять тисяч євреїв.
    Через кілька днів після ліквідації пункту збору в будинку школи ім. Собеського, євреї почали цікавитися долею жертв останньої акції. Як і раніше, ходила маса чуток і припущень. Стала повільно просочуватися гірка правда, прочинилася завіса страшної таємниці. Залізничники, які обслуговували цей потяг, розповіли, що жертви були відвезені до Белжеця під Рава-Руською.
    Що таке Белжець?
    Белжець - це невеличке містечко поблизу залізниці, на шляху, що з'єднує Львів із Варшавою, у 20 км від Рава-Руської. На певній відстані від містечка, у лісі, німці побудували численні будинків і бараки, що нагадували табірні будівлі. Вони обнесли усе високим парканом із колючого дроту. Від головного шляху до табору була проведена залізнична гілка. Прибувши на станцію Белжець, потяг зупинився і машиніста та його помічників висадили з нього. На їхнє місце піднявся німецький машиніст і повів потяг у напрямку табору. У той же день він доставив порожній состав на станцію Белжець. Євреї зникли у таборі і більше їх ніхто ніколи не бачив.
    Що трапилося з привезеними туди євреями?
    Ще жодному єврею не вдалося втекти з Белжеця. Жоден "арійський" житель області не бував у цьому місці. Белжець залишався окутаним щільною, непроникною завісою. Але крізь неї починала просочуватися страшна правда. Розкрити її остаточно змогли тільки після того, як німці покинули Галичину. Єдине, що було відомо тоді, це те, що Белжець став загальною могилою для сотень тисяч євреїв. Там були поховані євреї з Франції і Бельгії, Чехословаччини й Німеччини, майже з усіх окупованих країн Європи. У Янівському таборі у Львові був величезний склад, куди привозили одяг убитих у Белжеці євреїв. На цьому одязі можна було виявити бирки майже з усіх європейських країн. Євреїв із країн Західної Європи перевозили до Белжеця під виглядом переселення. Лицемірство німців, холоднокровний цинізм хижаків не знали меж: євреям показували брошури з описом прекрасної Белжецької колонії, з театрами, кінотеатрами, лікарнями й школами.
    Як знищувалися нещасні жертви?
    Деякі кажуть, що для цього використовували електричний струм, інші, що людей убивали за допомогою газу або гарячої пари. (Нині від єдиного свідка, якому вдалося втекти з Белжеця, ми знаємо, що це був газ.) Нам не відомо, як німці позбавлялися тіл - спалювали їх, перетворюючи на попіл, або ховали в землі? Останнє видається малоймовірним. Як можна поховати мільйони тіл на такій невеличкій ділянці? Ходили чутки, що німці використовують трупи для виробництва гліцерину, мила і різних жирів. Якби там не було, над Белжецем час від часу здіймалися хмари чорного диму, і страшний сморід поширювався на багато кілометрів навкруги.