ПЕРІОД ГЕТТО
ОКУПАЦІЯ І ЗНИЩЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРОМАДИ

4. Створення Львівського гетто

    На час осінніх свят усі синагоги, які ще не встигли зруйнувати, були закриті. Ніхто не наважився порушити заборону й учинити молебень у синагозі. Євреї молилися крадькома, збираючись на приватних квартирах, серця їх були розбиті, а дух - зламаний.
    Коли я пишу ці рядки, я увесь час бачу перед своїми очима сцену, що розгорнулася в будинку мого тестя в переддень свята Йом Кіпур, коли ми читали молитву Коль Нідрей. За традицією ми з дружиною і нашою маленькою дочкою пішли провідати старих, щоб побажати їм хатіма това. Було досить пізно. У кімнаті горіли великі свічки, відкидаючи на стіни тіні. Мій тесть стояв, загорнувшись у свій таліт, його біла борода здригалася під декоративною оторочкою, його губи шепотіли Тфіла Зака (молитву, що читають напередодні Дня Покути). Теща сиділа у кутку кімнати, на її очах стояли сльози. Коли дійшла черга до плачу Коль Нідрей із Сідура, вона розридалася. Вперше за своє довге, сповнене праці життя вони в переддень Йом Кіпура змушені були молитися вдома. У цей момент відчинилися двері та у кімнату ввійшли їхня трирічна онучка, дочка і я. Стара жінка піднялася, повернулася до онучки і спробувала посміхнутися. І раптом вибухнула гіркими, судорожними риданнями - начебто бурхлива, набухла від дощів річка прорвала дамбу і ринула на береги, знищуючи все на своєму шляху. Молитовник випав із її рук і вона, продовжуючи ридати, впала мені на груди. Із сусідньої кімнати прийшли її дочка, чоловік і син. Не було вимовлено ні слова вітання. Серце, єврейське серце, що так тонко відчуває, знало, що цього разу їхня дочка прийшла не за тим, щоб одержати від них благословення, а щоб попрощатися з ними перед розлукою. Так батьки розлучалися зі своїми дітьми, брати із сестрами. Так сім'ї, приречені на смерть, говорили своє "прощай".
    Вони не дожили до наступного Йом Кіпура. Їхні кістки розкидані по ямах Белжеця. Ніхто не плакав на їхніх могилах.
    Трирічна онучка стояла поруч, її обличчя було серйозним, начебто вона вже все знала, начебто вона розуміла весь тягар моменту. Через кілька місяців люті люди розлучать тебе, моя дівчинко, із твоїми батьками. Ти будеш жити серед чужих людей і підпорядковуватися чужим звичаям. Тебе будуть звати чужим ім'ям. Дивися уважно, моя маленька дівчинко, нехай ця картина назавжди закарбується у твоїй пам'яті. Не забувай, що ти єврейська дочка, дочка святого народу.
    Минуло літо, сповнене бідувань і страждань. На зміну йому прийшла осінь із її холодними, похмурими дощами, принісши із собою нові біди і нові страждання. Гостро постало питання про житло. Кожен єврей знав, що він не зможе довго залишатися у своєму помешканні. Газети почали писати про те, що необхідно встановити межі гетто, а також давати слушні поради, як очистити "арійське" населення від єврейської чуми. Німці почали виганяти євреїв не тільки з окремих квартир, але і з цілих вулиць. Гестапо припинило грати в бюрократію, вручаючи людям накази. Просто ранком на вулицях з'являлися шупо, які через двірників інформували людей про необхідність протягом півгодини звільнити квартиру, в якій вони мешкали. Що можна було встигнути взяти звідти за цей час? Юрби євреїв стікалися до житлового відділу юденрату. Разом із дітьми, вони цілими ночами товклися на вулицях, на горищах, під східцями. У моїй квартирі час від часу з'являлися потенційні майбутні хазяї, уважно її вивчали, і, коли вони допитували мене, чи не сира вона, у чому її хиби, навіть краплі вагання не відбивалося на їхніх обличчях, начебто я дав об'яву: "Квартира здається". Євреї, що займали квартиру, взагалі не бралися до уваги.
    Я розумів, що рано чи пізно змушений буду виїхати зі своєї квартири, тому вирішив заздалегідь зайнятися пошуками іншого житла. Суддя району Знесіння, ребе Герш Розенфельд, запропонував мені із сім'єю розділити з ним його квартиру. Він жив на вул. Яна Стика, яка, на думку всіх, повинна була опинитися в межах гетто. Я більше не став зволікати. Передаючи квартиру першому ж поляку, який пред'явив "ордер", я спакував усі наявні меблі, і ми усі, разом із батьками моєї дружини, переїхали на вул. Яна Стика* (нині вул. Зустрічна). Це було наприкінці вересня 1941 року.
    У день свого переїзду до нової оселі я дізнався про важливі події в житті єврейської громади. Німці зажадали, щоб їм надали 500 чоловік, молодих людей, для роботи в нових трудових таборах, створених у Львові та інших містах області. На той час уже існували трудові табори в декількох селах Східної Галичини: у Куровичах, Якторові, Лисках, Вінниках, а також табір, позначений сумною славою, - в самому Львові, на вул. Янівській 123; незабаром цей табір став відомим усій Польщі.
    Голова Львівського юденрату, д-р Йозеф Парнас, який добре розумів зміст цієї вимоги, рішуче відкинув її. Його відповіддю було: юденрат і його установи були створені не для того, щоб посилати на смерть своїх братів. Ця відповідь вирішила його долю.
    Того ж дня гестапівці оточили головний будинок юденрату на вул. Старотандитній і заарештували майже весь його персонал, у тому числі й д-ра Парнаса. Молоді люди були відправлені в табори, а всі заарештовані, серед них і д-р Парнас, розстріляні у в'язниці на вул. Лонцького.
    Виявивши рішучість і почуття власної гідності, д-р Йозеф Парнас показав усім євреям блискучий приклад поводження в лихоліття. Трохи пізніше цей приклад наслідував голова Варшавського юденрату, інженер Адам Черняков. Але цього не змогли зробити львівські спадкоємці д-ра Парнаса. Історія смерті д-ра Парнаса - один із багатьох яскравих спалахів в історії Львівського гетто.
    Німецький комендант міста Львова призначив замість д-ра Парнаса його колишнього помічника д-ра Адольфа Ротфельда. Уже після першого засідання, де він головував, юденрат вирішив погодитися з вимогою німців. На вулиці негайно було відправлено єврейських поліцаїв. Будь-кого, хто не міг пред'явити робочої картки, затримували, щоб відправити в трудовий табір. Але нові керівники юденрату робили навіть більше, ніж від них вимагали.
    Щоб забезпечити швидке виконання німецького наказу, керівники громади змусили персонал юденрату особисто брати участь у виловлюванні людей для відправки на примусову працю. Щоночі два чиновники, із списками у супроводі поліцаїв ходили вулицями. Їхнє завдання полягало в тому, щоб витягати людей з ліжка і зганяти до місця, де утримувалися вже затримані єврейською поліцією.
    Так змушували людей іти проти своїх братів, одного єврея проти іншого. У такий спосіб єврейська поліція розпочала свою огидну, і водночас трагічну роль в історії львівського гетто.
    Створення таборів примусової праці виявилося прологом, відправною точкою подій, що розігралися декілька днів по тому.
    1 жовтня 1941 року на стінах будинків з'явилися оголошення з повідомленнями про створення у Львові гетто. Оскільки в цей час у місті ще залишалося близько ста тисяч євреїв (з липня по жовтень 1941 року було знищено більше 15 000), гетто повинно було охопити весь район Замарстинівської вулиці, район Знесіння, частину Клепарова і колишній єврейський район по обидва боки Сонячної вулиці, відомий під назвою "Третього району". Євреям було наказано за два тижні покинути свої квартири і переселитися в гетто. Місто було розділено на чотири частини. Кожні три дні повинна була звільнятися одна з частин. "Арійські" жителі того району, що призначався під гетто, могли залишатися там до січня 1942 року.
    Я не сказав би, що указ про створення гетто виявився для нас повною несподіванкою. Кожний єврей знав, що рано або пізно те, що відбувається у всіх значних містах генерал-губернаторства, повинно бути також у Львові. І незважаючи на це, оголошення про створення гетто приголомшило єврейське населення. Євреїв охопила паніка і жах. На вулицях, дотичних до Замарстинівської, Знесіння і Клепарова, можна було побачити безладну метушню тисяч людей. Кожний був зайнятий шаленими пошуками житла, намагаючись забезпечити дах над головою для своєї сім'ї. Ті, кого змушували покинути квартиру негайно, впадали у відчай. З характерною для євреїв емоційністю вони мало не вбігали до єврейських хатин на околицях міста й одразу з порога кричали: "Ви можете здати квартиру?"
    "Арійські мешканці призначеного для гетто району, незважаючи на те, що в місті на них чекали хороші квартири, не поспішали покидати своє житло. За кожний квадратний метр площі, що звільнялася ними, вони вимагали астрономічних сум. Дорогі костюми, англійські тканини, різні хутра, меблі для спалень, золоті рублі буквально танули в повітрі. Найменший шматочок простору старанно вимірювався й підлягав оплаті. Навіть жалюгідна діра часом оплачувалася золотом.
    Якби євреям дозволили спокійно ходити вулицями у пошуках даху над головою! Але навіть це було їм заборонено. Весь район кишів гестапівськими агентами, у формі і без неї. Вони хапали чоловіків, щоб відправити їх на примусову працю, вишукували літніх і хворих, калічних та інвалідів, яких відводили в таємне місце збору біля залізничного моста на вул. Зрудляна.
    Вулиця, де знаходилася квартира, до якої я нещодавно переїхав, не була включена в гетто. Таким чином, всі мої старання виявилися марними. Разом із тисячами інших євреїв я змушений був виходити на пошуки житла. Три дні я був зайнятий пошуками, але нічого не знайшов. Я вже почав впадати у розпач. Куди мені йти? До кого звернутися? Де мені знайти закуток для старих - батьків моєї дружини і для моєї маленької дівчинки? Тільки на четвертий день мої нелюдські зусилля принесли плоди - мені пощастило знайти квартиру в районі Знесіння. Вона була в крихітному будиночку і складалася з кімнати й кухні, котрі ми ділили ще з однією сім'єю. Будинок розташувався на околиці, далі починалося болото. Від його сирих стін віяло страхіттям, але вибору в мене не було і я почував себе щасливим, що знайшов хоч щось. У двох крихітних сирих кімнатках жили одинадцятеро чоловік. Пересуватися в помешканні було важко, бо вся підлога була зайнята нашими пожитками.
    Коли я перевозив свої речі з вулиці Яна Стика на нове місце, мене зупинив гестапівець. Він хотів бачити мої папери. Я показав йому посвідчення юденрату. "Це нікуди не годиться", - сказав він і відвів мене на місце збору на вулиці Жолкевській, де біля великої вантажівки вже стояли кілька євреїв. Їх охороняв інший німець, молода людина із приємними рисами обличчя і добрими блакитними очима. Гестапівець передав мене йому і попрямував на пошуки нових жертв.
    На додаток до своїх страхів я дізнався, що цей транспорт повинен негайно відправлятися до табору в Куровичах. У мене потемніло в очах і я ледь не знепритомнів. Я став благати німця, щоб він мене відпустив, тому що мене чекає моя сім'я. Я виявився тут помилково, пояснював я, тому що мої папери в порядку. "Так, - відповів він, - усі інші тут теж помилково". На жаль, він нічим не може нам допомогти. Наказ є наказ.
    Раптом я побачив свого тестя. Він біг по вулиці з простягнутими вперед руками, обминаючи трамваї й автомобілі, його біла борода розвівалася за вітром, а на обличчі панував розпач і несамовита скорбота. Господи, він був утіленням єврейської долі!
    Тесть підбіг до мене і звернув на німця свої сповнені муки очі. І я побачив, як щось у ньому здригнулося. Хто знає, може, він пригадав свого старого батька, якого він залишив на своїй далекій батьківщині? "Чого він хоче?" - запитав німець у мене. "Це мій тесть", - відповів я. "Добре, швидко йди звідси!" Я стрілою помчав на вулицю Яна Стика, а мій тесть попрямував до візка з речами. Але не встиг я уникнути однієї небезпеки, як натрапив на нові прикрості.
    Наш двірник дійшов висновку, що події розвиваються йому на користь, що має блискучі можливості. Він цілком слушно вирішив, що тільки найбільший дурень може згаяти такий момент. Щоб нічого не упустити, він вимагав дорогих подарунків від кожного єврея, який покидав своє житло. Я віддав йому костюм. Це його не задовольнило, і він доніс на мене в гестапо: "Доктор із другого поверху згромадив багато золота і грошей". Про це розповів мені один із мешканців-євреїв, якого я зустрів у дверях свого будинку. Немов звір, переслідуваний гончаками, я помчав у напрямі району Знесіння, обираючи вузькі вулички, якими я ніколи раніше не ходив. Якимось дивом мені вдалося дістатися до моєї нової оселі. Опісля я довго не наважувався вийти назовні.
    У ті дні євреї, як одержимі, бігали брудними вулицях гетто в пошуках даху над головою. Особлива трагедія розігрувалася під залізничним мостом на вул. Зрудляна. Пізніше вона одержала назву "акції під мостом". Що таке "акція"? Буквально це слово означає просто вчинок, дію, що чиниться групою людей для досягнення певної мети, наприклад, військові дії і т.п. Для нас акція виливалася в звіряче полювання, просте й очевидне. Опісля затримані жертви вивозилися, щоб померти від рук гестапо або СС. Кінцевою метою будь-якої акції було убивство визначеного числа євреїв. За цим цілком безневинним словом ховалися жорстокі, звірячі убивства, від яких волосся на голові стає сторчма. Акції, здійснені німцями, можна порівняти хіба що зі звірствами работоргівців у джунглях Африки в ХІХ сторіччі, коли вони оточували місцеві поселення і силою забирали звідти всіх жителів для продажу їх у рабство. І все ж таки становище тих нещасних було краще становища євреїв під владою нацистів. Африканець міг сподіватися коли-небудь знову набути свободи, хоча   б  просто утекти. Єврею не залишалося ніякої надії - він повинний був чекати своєї смерті.
    "Акція під мостом" була організована зразково. Після оголошення указу про створення гетто вийшло розпорядження, щоб усі євреї переїжджали з міста в гетто тільки через Зрудлянський міст. Усі інші вулиці і мости охоронялися гестапо і СС, які хапали будь-якого єврея і спрямовували його до Зрудлянського моста. На контрольному пункті, що знаходився там, старанно перевіряли кожного єврея і кожний єврейський візок. Усі цінні речі конфісковувалися, а їхнім власникам лишали тільки дрантя. Але не це було головною метою "акції під мостом". Там відокремлювали всіх літніх і калічних і вели до таємничого будинку справа від моста, звідки ніхто не повертався.
    Значно пізніше мені довелося розмовляти з очевидцями, яким вдалося втекти з пекла. За їхніми словами, їх привели у велике помешкання, де чоловіків відокремили від жінок. Жінок вишикували у два ряди. Між рядами ходила озброєна кийком жінка з обличчям фурії та з неймовірною силою била праворуч і ліворуч, поки жінки, стікаючи кров'ю, не падали на підлогу. З чоловіками обходилися інакше - їх ставили обличчям до стіни й одного за одним розстрілювали.
    У цьому і полягала "Акція під мостом".
    Через тиждень, коли євреї почали крадькома проводити своїх старих до гетто через сади Клепарова, а також іншими таємними стежками, гестапівці почали проводити акції у помешканнях. Вони ходили будинками, вишукуючи нещасних беззахисних старих і калік. Кожний, захоплений без надійного посвідчення, потрапляв до їхніх рук. Тисячі людей похилого віку чинили самогубство. У ті дні ціанистий калій можна було знайти всюди: по суті, не було жодного єврейського будинку, де не була би прихована ця отрута - наша остання розрада.
    Найбільшу вигоду від "акції під мостом" мали українські поліцаї. Під приводом пошуку старців вони вдиралися вночі до єврейських будинків, вимагаючи великих грошей.
    "Акція під мостом" тривала майже три місяці, до грудня 1941 року. За даними статистичного відділу, одна тільки ця акція позбавила життя близько десяти тисяч євреїв. У це число очевидно входять також ті, хто потрапив у табори праці і хто добровільно пішов із життя.
    Тяжка проблема забезпечення квоти, встановленої для трудових таборів, із кожним днем ставала гострішою. Гестапівці були ненаситні. Вони потребували усе більше й більше робітників, і єврейські поліцаї поступово звикли до своєї ролі ловців людей. Вони щодня патрулювали вулиці гетто, заглядали в будинки, вишукуючи людей, не зайнятих роботою, нещасних, у яких не було робочої картки. Деякі з цих поліцаїв, злодії й злочинці, одержимі заздрістю до своїх українських колег, подібно їм вривалися в житла і творили свою страшну, брудну справу. Заможні могли відкупитися. Горе й сум очікували на бідного єврея.
    У межах міста були два табори: на вулиці Янівській 123 і на вулиці Чвартакова 4 (нині вул. Клепарівська). У них щодня вмирали 12-15 чоловік. Ці табори насичували робочою силою Львів і Галичину. Спочатку німці передавали тіла загиблих до похоронного відділу. На деяких трупах були сліди страшного побиття, тому обличчя ставали непізнаваними. Деяких розстріляли, інші померли від голоду, холоду і втрат. Страшні чутки про Янівський табір поповзли Львовом. Спочатку ніхто не хотів їм вірити. Рік по тому, коли я сам опинився в цьому жахливому місці, я зрозумів, що усе, що тоді розповідали, на жаль, було правдою.
    Тим часом встановлений термін переселення в гетто минув. Незабаром після цього комендант міста видав наказ про продовження цього терміну. Тим євреям, хто ще не переселився в гетто, було дозволено залишатися у своїх квартирах. І фактично багато хто продовжував там жити аж до акції, що настала в серпні 1942 року.
    Гестапівці могли дозволити собі подібну "великодушність", тому що вони занадто добре знали, яка доля очікує євреїв. Чому ж вони тоді переселяли людей у гетто, особливо якщо зважити на те, що єврейське населення тоді ще нараховувало близько 100 000 чоловік? Для того, щоб євреї, переїжджаючи з місця на місце, позбавлялися свого майна. Як би там не було, межі гетто декілька разів змінювалися, поки, зрештою, від євреїв не залишилося і сліду.
    Я продовжував жити у своїй квартирі у районі Знесіння, у маленькому будиночку на околиці міста. Минула осінь, сповнена поневірянь і мук, з її короткими, похмурими, холодними днями. Зі стін стікала вода, начебто дощ ішов усередині нашого житла. Через сперте повітря і гнилісний запах у кімнаті важко було перебувати, у ній не було місця, де присісти й зосередитися. По десять разів на день ми ховалися в пивниці, намагаючись увернутися від усілякого роду мисливців на людей. І ми над усе боялися виходити з будинку: "Зовні меч убиватиме, а в середині - жах" (Повторення закону 32:25) - неможливо залишатися вдома й неможливо вийти назовні.
    У ті часи єврейськими будинками стали цікавитися здирники. Скориставшись беззаконням, що панувало всюди, звичайні злодії влазили вночі до єврейських будинків і виносили те, що ще залишилося. Єврейські поліцаї, озброєні тільки гумовими кийками або простими палицями, стояли поруч, не в змозі допомогти. Євреї виявилися поза грою - кожний міг їх кривдити, грабувати, вбивати, і ніхто не міг за них заступитися.
    Випав перший сніг, наближався кінець 1941 року.

Altamoda бутик итальянских тканей.