| | ПЕРІОД ГЕТТО
ОКУПАЦІЯ І ЗНИЩЕННЯ ЛЬВІВСЬКОЇ ГРОМАДИ
2. Юденрат та його відділення
Гестапо не терпілося розправитися з євреями на вулицях. Лінія фронту невпинно посувалася на схід. Почалась поступова стабілізація ситуації. Східна Галичина була приєднана до польського генерал-губернаторства, як "дистрикту Галичина". Військова влада передала управління провінцією до рук цивільної адміністрації. Прийшов час створювати юденрат, організацію, яка б опікувалась єврейською громадою. Спочатку представники влади звернулися до проф. Аллерханда, який довгий час очолював Львівську єврейську громаду. Вони зажадали, щоб він надав німецькій владі меморандум про становище єврейського населення у Львові, його матеріальний і культурний стан і дав свої пропозиції щодо відновлення єврейської громади міста. З цими ж питаннями вони звернулися до інших значних осіб. Як розповідав мені потім професор Аллерханд, відповіді всіх, до кого вони зверталися, зводилися до пропозиції відновити офіційно зареєстровану релігійну громаду, що існувала раніше. Проте німці дивилися на це інакше. Націонал-соціалізм розглядав організацію юденрату як один із засобів знищення євреїв та юдаїзму. Створені ним суспільні структури вели до деморалізації, насамперед, їхніх робітників, а потім і товариства в цілому. Просто кажучи, це був лише один з етапів на шляху до повного знищення всього єврейського населення - частина загального "плану" заздалегідь підготовленої "битви" із євреями.
Подібні юденрати вже існували на території всього генерал-губернаторства. Євреї були повністю відділені від іншого населення. Мета їхньої ізоляції полягала в тому, щоб вони, спаси Боже, не вплинули дурно на своїх сусідів. Наслідуючи середньовічні зразки, в кожному населеному пункті створювали єврейське гетто, оточуючи його високим парканом і встановлюючи сувору охорону зсередини й зовні. Тільки птахи мали насолоду вільно рухатися між "арійськими" районами й гетто. Єврею для цього потрібен був особливий дозвіл. Перебування без такого дозволу поза гетто означало смерть.
Немає потреби казати, що таке ізольоване звідусіль співтовариство, яким було гетто, потребувало власної адміністрації. Отже, виникла необхідність створення свого роду муніципалітету (львівські євреї називали його "муніципалітетом дивної смерті").
У перші дні серпня 1941 року на стінах усіх будинків були вивішені об'яви німецької влади. Вони проголошували створення юденрату, який офіційно називався Juedische Gemeinde der Stadt Lemberg (Єврейська громада міста Лемберга, як німці називали Львів). Його першим головою німці призначили добре відому серед єврейських поміркованих асиміляціоністів особу, д-ра Йозефа Парнаса. Указ також роз'яснював основні завдання юденрату:
1. Виконувати всі накази і постанови німецької влади, що стосуються єврейського населення.
2. Керувати відносинами всередині єврейської громади: організувати установи соціального забезпечення, лікарні, так звану поліцію порядку (Ordnung-Dienst) тощо.
Без сумніву, перше з цих двох завдань було головним завданням юденрату. Гестапівці цього і не приховували. Часто вони заявляли, що юденрат - це виконавче відділення гестапо. Здійснення другого пункту їх узагалі не цікавило. Залишивши цю справу євреям, вони створили умови для зловживань і шахрайства.
Крок за кроком формувався великий примусовий апарат із численним штатом. На час великої "акції", що відбулася у серпні 1942 року, коли Львівська єврейська громада нараховувала 90 000 чоловік, штат юденрату досяг 3 000.
1. Відділ кадрів. До обов'язків цього відділу належало керівництво управлінським персоналом і нагляд за адміністративним апаратом. У дійсності він управляв усією громадою. З моменту створення гетто і до його ліквідації відділ очолював Леон Хок (Hoch), колишній довірчий власник Лодзінського банку, діяльна людина, яка мала добрі організаторські здібності.
2. Відділ постачання. Це був найважливіший з усіх відділів. Громада існувала завдяки "постачанню". Цей відділ відповідав за виконання наказів, що віддавалися різноманітними німецькими установами. Причиною створення "Відділу постачання" стала необхідність забезпечувати німців речами й послугами. Німецькі установи та організації, які переїхали у Львів, вимагали, щоб єврейська громада постачала їм усе необхідне. Вони нахабно вимагали від неї таких речей як меблі, предмети домашнього вжитку, одяг, дорогоцінності, постільні приналежності, кухонне начиння - усього, потрібного німецьким чиновникам та їхнім сім'ям, які щойно оселилися у Львові. До обов'язків відділу постачання входило задоволення будь-якої примхи німецьких чиновників - від найважливіших до найдрібніших. Вони могли зажадати встановити їм ванну або кухонне устаткування. Робилися й окремі замовлення: один хотів модні черевики, другий - гарну шубу, третій - перський килим, піаніно, англійську тканину для костюма, комір із хутра чорно-бурої лисиці, антикварні речі, дорогі сережки, каблучку з діамантом, золотого годинника тощо. Сподіваючись стримати гнів німців, Відділ постачання намагався задовольняти будь-які вимоги. Не один раз бувало, що військовий шпиталь потребував ліжок, матраців, простирадл і всього кухонного устаткування.
У повітових містах юденрат повинен був задовольняти потреби численних німецьких чиновників. Наприклад, крім згаданих предметів, їм міг знадобитися забезпечений усім необхідним дитячий садок і меблі для німця-вихователя цього садка, що прибув голий і босий, без гроша в кишені зі свого бідованого рідного міста, щоб одержати придане, про яке він ніколи не міг і мріяти. Усе це перетворювалося у відверте здирство. Німці, як п'явки, присмоктувалися до тіла єврейської громади і ссали з нього кров із такою ненажерливістю, що, здавалося, вони ніколи не наситяться.
Як відділу вдавалося діставати всі ці речі? Відповідно до німецького указу, євреям було заборонено володіти новими гарними меблями. Але фактично вони не могли тримати ніяких меблів без дозволу коменданта міста. Цим часом розпочався масовий вихід євреїв з усього міста до єврейського району. Уже набули чинності накази про виселення й активно готувалося створення гетто. При переселенні на нове місце проживання євреям дозволялося брати із собою лише стіл, просту шафу і двоспальне ліжко. Але навіть на це убоге майно їм був потрібний спеціальний дозвіл від коменданта міста. У протилежному випадку влада могла конфіскувати усе.
Такі дозволи одержували через юденрат. Людина повинна була подати своє прохання через відділ постачання, перерахувавши на спеціальному бланку всі свої меблі і вказавши кількість членів родини, попросити дозволу на перевезення таких-то й таких-то меблів відповідно до офіційних норм.
Тим часом службовці відділу постачання конфісковували інші меблі та більшу частину кухонного начиння. Через вісім-десять днів дозвіл бував готовий і прохачеві дозволялося переїхати до нової оселі, яка в усіх випадках була замалою, щоб розмістити всі його меблі.
Для виконання покладених на нього обов'язків відділ постачання повинен був використовувати великий персонал і посилати велику кількість агентів, які немилосердно конфісковували все необхідне: меблі й білизну, простирадла й постіль, кухонне начиння та кришталевий посуд. Нема мови, що вся ця діяльність не обходилася без хабарництва і неприхованого злодійства. Тим, хто був особисто знайомий з агентом, шкоди не заподіювали. Інші давали хабарі. Деякі з агентів конфісковували речі для того, щоб забрати їх собі.
Наймення, на яке цей заклад був відомий на єврейських вулицях, говорить само за себе: замість Bezargungs-Amt (Відділ постачання) його називали Beraubungs-Amt, тобто "Відділ здирства".
Так розбещувалася єврейська громада: німці нацьковували брата на брата, кажучи: "Нехай євреї гризуться між собою, як собаки".
3. Єврейська поліція. Третьою службою Львівської єврейської громади була так звана служба порядку (Ordnungs-Dienst) - єврейська поліція.
Коли я пишу про цю установу, я відчуваю сильний біль і глибокий сором. Тоді як завданням Відділу постачання була передача німцям власності євреїв, Ordnungs-Dienst, Служба порядку в гетто, як і єврейська міліція, повинна була приносити євреїв у жертву німецькому Молохові.
Спочатку здавалося, що на єврейських поліцаїв покладається завдання підтримання громадського порядку. Але німці планували рано чи пізно перевезти євреїв до окремого району, тобто гетто, куди не будуть входити ні німецькі, ні українські поліцаї - у такому місці потрібні місцеві поліцейські сили. В усіх значних містах генерал-губернаторства ця робота, фактично, була покладена на єврейську поліцію - одягнені в уніформу та озброєні гумовими кийками єврейські поліцаї підтримували порядок у межах гетто.
У Львові єврейські поліцаї також виконували цю роботу. Хоча вони й не носили гарної уніформи, як в інших містах, на них були берети на зразок поліцейських беретів довоєнної Польщі. Але замість польського орла їх прикрашала Зірка Давида з написом J. O. D. (Yiddische Ordnung-Dienst, Lemberg - Єврейська служба порядку, Лемберг). На лівому рукаві вони носили жовтий нарукавник із зображенням Зірки Давида, літерами J. O. D. і печаткою німецької поліції. Поліцаї були звільнені від носіння звичайної єврейської нарукавної пов'язки.
Спочатку єврейське поліцейське управління було в будинку юденрату, на вул. Старотандитній* (нині вул. Мулярська). Після створення гетто було розділене на три комісаріати. Один із них розмістили на вул. Бернштейна* (нині вул. Шолом-Алейхема), у тому будинку, де раніше знаходився Яд Харутим. Там же розташовувалося управління кримінальної поліції (KriPo). Другий комісаріат знаходився на вул. Замарстинівській 112 і третій - на вул. Знесіння.
Характер завдань, покладених німцями на єврейську поліцію, вияснився лише наприкінці літа 41-го року, після створення в Галичині перших таборів примусової праці. Юденрат повинний був поставити першу порцію євреїв для робіт у таборах. Природно, постачання робочої сили було доручено єврейській поліції, для чого людей просто піддавали арешту.
Хоча єврейська поліція була інструментом юденрату, вона одержувала накази та інструкції безпосередньо з гестапо. Таким чином, вона була змушена виконувати всі німецькі накази. Відмова від виконання своїх обов'язків загрожувала смертю. Для порятунку власного життя поліцаї змушені були передавати незнайомих людей владі, підставляти своїх братів під ніж м'ясника. Оскільки такі дії суперечать моралі та єврейським законам, ті, хто мав совість, не приєднувалися до поліції. У тих випадках, коли вони служили в поліції із самого початку, вони робили все можливе, щоб уникнути біди. Я знаю багатьох поліцаїв, які, ризикуючи власним життям, рятували єврейські сім'ї від смерті. Але були й інші, хто за порятунок вимагав винагороду. Серед них виявилося також багато професійних здирників, які використовували це негідне заняття, щоб створити собі гарне життя.
Як на мене, єврейські поліцаї у Львівському гетто зовсім не нагадували свій прототип - поліцаїв стародавнього Єгипту. Ті не передавали єгипетському гестапо своїх братів, які не змогли виготовити необхідної кількості цеглин. Мідраш інтерпретує вірш "І бито доглядачів із синів Ізраїлю, що їх настановили над ними фараонові доглядачі" (Вихід 5:14) у тому розумінні, що єврейські поліцаї ризикували життям, ризикували наразитися на побиття і були вбиті єгипетськими доглядачами, але не віддавали своїх братів до рук гнобителів.
Єврейська поліція залишиться вічною ганьбою в історії Львівського гетто.
4. Житловий відділ. Німецькі урядовці почали встановлювати свої правила у Львові, організувавши два діаметрально протилежних житлових райони. Один був призначений для привілейованої, "шляхетної" німецької раси, інший - для приречених на смерть єврейських рабів. Територія поміж ними, яка охоплювала центр міста та його околиці, була призначена для місцевого населення - поляків і українців.
Німецький район знаходився в найкращій частині Львова, поблизу Стрийського парку, по обидва боки вулиць Потоцького* (нині вул. О. Пушкіна), Четвертого Листопада* (нині вул. Є. Коновальця), Наша Стжеха* (нині вул. На чатах) та інших. Його кордони були позначені великими чорними дошками з написами: "Українцям і полякам вхід суворо заборонено!" Тим українцям і полякам, що жили в цьому районі, було оголошено наказ про виселення. Замість того їм було запропоновано єврейські квартири в змішаному, для поляків і українців, районі. Це здійснювалося приблизно в такий спосіб: "арійський" житель району, призначеного стати німецьким, вибирав єврейську квартиру, потім вирушав до житлового управління муніципалітету і залишав там точну адресу обраної ним квартири. Після цього він одержував документ на володіння квартирою, або так званий "ордер". Єврею, якому належала ця квартира, відправлявся наказ про виселення з вимогою звільнити житло в три дні.
Проте не тільки "арійці", евакуйовані з німецького району, мали право на єврейські квартири. Цим правом міг скористатися будь-який "арієць", якому з якоїсь причини не подобалася його квартира. Саме про таку можливість давно мріяли як шановані городяни, так і п'яниці, кримінальні елементи, що все своє життя прожили в халупах, а також селяни, вигнані зі своїх сіл. Тепер настала їхня година, і вони, не гаючи часу, поспішали нею скористатися.
Житлове управління муніципалітету було забито людьми. Помешкання оперізували довгі черги, усі хотіли отримати такий жаданий ордер. Як зграя шакалів, вони допадалися до єврейських квартир і єврейських меблів. Кожний - і шановний городянин, який живе на першому або другому поверсі, і мешканець пивниці - ринулися накласти свої руки на єврейську власність. Усі вони приходили до євреїв з ордерами в руках і злісним лементом: "Негайно забирайтеся із квартири! Ви достатньо були нагорі! Прийшов наш час!" Куди міг звернутися нещасний гнаний єврей? До житлового відділу єврейської громади на вул. Старотандитній 2. Але цей відділ почав функціонувати лише нещодавно. Район гетто ще не був визначений, а вже сотні сімей, опинившись без даху над головою, потребували уваги.
На деякий час їх направляли до Єврейського району, так званого "третього району", розташованого по обидва боки вулиць Сонячної, Жовківської, Замарстинівської та Зрудляної* (нині вул. Джерельна). Проте тут неможливо було знайти вільну квартиру. Ті, у кого в Єврейському районі були родичі, якось влаштовувалися. Інші ж, головним чином, євреї з районів, захоплених "арійцями", змушені були купувати квартири.
Такий стан справ започаткував сумну сторінку в історії житлового відділу. Щойно створений і укомплектований кадрами, він направляв своїх агентів до Єврейського району. Вони повинні були обміряти квартири, заводити на кожну з них документи й у такий спосіб набували права на будь-яке вільне житло. Відповідно до закону, кожний єврей мав право на 3 кв.м житлової площі. Пізніше, коли межі гетто ще більше звузилися, навіть цей убогий простір був зменшений до 2 кв.м. Таким чином, у двокімнатну квартиру заштовхували 24-25 чоловік.
Слід зазначити, що як жителі третього району, так і єврейський персонал житлового відділу не відрізнялися високими моральними стандартами. Вони не досягли рівня, який дозволив би вирішити завдання, що постали перед ними у ці критичні часи.
І бідні, і багаті жителі третього району відмовлялися приймати мешканців безоплатно. Вони торгувалися за кожний квадратний метр, кожне ліжко, кожний стілець. Службовці житлового відділу, яким було доручено розбиратися в цій плутанині, тільки ускладнювали справу. Серед них швидко поширилося хабарництво. За гроші людина могла одержати ордер на вселення до квартири навіть проти волі її хазяїна. У подібних випадках змушена була втручатися поліція, щоб примусити хазяїна квартири впустити людину, що пред'являє ордер. Усе це супроводжувалося галасом, лементом і навіть бійкою.
Як узагалі можна було жити за таких умов? Чи міг бути мир і спокій у цих тісних, темних і брудних помешканнях. Усі мешканці гетто відчували над собою важку чорну тінь. Не маючи ніякого виходу, не знаючи, як жити далі, люди впадали у відчай.
5. Економічний відділ. Головне завдання цього відділу полягало в постачанні єврейського населення продуктами харчування.
Незабаром після того, як німці зайняли Львів, євреям було дозволено здійснювати купівлю в загальних продовольчих магазинах міста. Проте купувати вони могли тільки хліб - спочатку по 120 грам, а потім - по 70 грам на день. Іншим мешканцям належало по 200 грам хліба, а також інших продуктів: трохи борошна, цукру, круп, а іноді ще що-небудь. Стояння в черзі за 70 грамами хліба часто загрожувало смертю. Євреї мали стояти в окремій черзі. Немов прокажені, вони чекали осторонь, поки обслуговували "арійців", і тільки після цього могли купити хліб, якщо він узагалі ще залишався. Часто вони поверталися з магазину обпльовані чи побиті. Не раз замість 70 грам хліба єврей приносив додому зламане ребро або відкриту рану.
Звістка про те, що економічний відділ збирається відкрити окремі магазини (у Радянському Союзі подібні магазини називалися бакалійними) для єврейського населення, була зустрінута євреями з деяким полегшенням. Але їх чекало розчарування. Ті, і без того убогі обсяги продуктів, котрі німці призначили для єврейського населення, зникали десь між економічним відділом і бакалійним магазином, так, що до покупців доходила зовсім незначна їх частина. Окрім 70 грам хліба, євреї не одержували майже нічого: зрідка їм виділялося трохи згірклого борошна, що до того ж хрумтіло на зубах, жменю цукру та іноді незначну кількість солодкого замінника. Економічний відділ нагадував фондову біржу, там завжди стояв неймовірний галас гендлярів, що здійснювали торг "за рахунок народу". Оборудки чинилися під заступництвом юденрату, тоді як животи бідних євреїв, кишені яких були порожніми, повело від голоду. Люди часто вмирали від виснаження. Так працював економічний відділ і, як не сумно про це говорити, цей опис відповідає істині.
6. Відділ праці. Шостому відділові юденрату було довірено поставляти німцям робочу силу в особі євреїв. Щодня різноманітні німецькі установи вимагали певну кількість робітників із юденрату. Щоб уникнути захоплення євреїв у будинках і на вулицях, юденрат постановив, щоб кожний єврей раз на тиждень звітував про те, яку роботу він виконує. Той, хто не міг працювати, повинен був надіслати заміну або заплатити викуп до відділу праці, який поставляв людей за певну винагороду.
Згодом різні німецькі установи, як військові, так і цивільні, наприклад, промислові компанії та інші, стали вимагати, щоб відділ праці поставляв їм кваліфікованих робітників на постійну роботу. Вони встигли виявити, що євреї - прекрасне джерело дешевої робочої сили. У більшості випадків німці нічого не сплачували робітникам, які отримували свою заробітну платню в юденраті. Євреї на постійній роботі одержували від німців половину того, що сплачували "арійцям".
З метою контролю потреби в робочій силі деяких німецьких установ, влада вирішила заснувати єврейське Бюро праці - незалежну організацію, очолювану німцями й організовану на зразок міського Бюро праці (при муніципалітеті). Діяльність цієї установи я змалюю пізніше. Замість старого відділу праці у юденраті було створено відділ, на який було покладено обов'язок збирати гроші з єврейського населення й оплачувати тих робітників німецьких установ, що взагалі одержували зарплатню.
Рік по тому, коли територію гетто було обнесено парканом, а Львівська єврейська громада скоротилася до однієї третини свого початкового розміру, відділ праці перетворився у відділ прибирання, завданням якого було - прибирання брудних вулиць гетто, видалення сміття та інші подібні роботи.
7. Податковий відділ. Цей відділ здійснював управління фінансами юденрату. Як уже згадувалося, витрати були величезними. Головний кровожер, відділ постачання, був ненаситним. Крім того, необхідно було передбачати кошти на оплату штатних співробітників, котрі, незважаючи на низьку зарплатню кожного з них, разом складали значну суму. Задля фінансування всіх цих витрат необхідно було оподаткувати єврейську громаду.
Для визначення розмірів цих податків створили низку "оціночних комісій". Їхнім завданням була розробка справедливої схеми оподаткування. Немає необхідності говорити, що податки, встановлювані цими комісіями для багатших мешканців, часто бували більш високими. Слід зазначити, що податковий відділ виконував свої повинності справедливо й чесно.
8. Санітарний відділ. Цей відділ працював за самих нестерпних умов. Починаючи на голому місці, за відсутності будь-якої допомоги, він організував три лікарні: на вул. Алембекова* (нині вул. Таманська), у колишньому помешканні вищої школи Токаржевського* (нині вул.Городецького), на вул. Кушевича* (нині вул.Клубна), у будинку, де раніше була п'ята гімназія, і на вул. Замарстинівській 112, де знаходилася інфекційна лікарня. Крім цього, працювали три клініки, де надавалося безкоштовне лікування, а також ряд пунктів здоров'я, розташованих у різних місцях гетто. Весь цей лікувальний комплекс був створений на гроші, зібрані серед жителів гетто, а також на декілька індивідуальних внесків. Повністю обладнану лікарню на вул. Раппопорта влада в нас відібрала й віддала її українському населенню.
Рік по тому, коли площа гетто скоротилася, влада позбавила нас ще двох лікарень. У єврейської громади залишилася єдина лікарня - на вул. Кушевича. Так само, як німці конфісковували єврейський одяг і гроші, муніципальне управління здоров'ям виявляло гостру цікавість до єврейських лікарняних установ і лікарняного устаткування.
9. Відділ соціального забезпечення. Цей відділ працював за таких саме умов, як і санітарний відділ. Він не одержував ніякої допомоги ззовні і мав у своєму розпорядженні лише окремі внески в розмірі декількох тисяч злотих, що зрідка діставалися йому від правління юденрату, а також ті суми, що йому пощастило зібрати серед єврейського населення.
У межах гетто відділ соціального забезпечення співробітничав із незалежною єврейською організацією - Допомоговим Комітетом, штаб-квартира якого знаходилася у Кракові. Ці дві установи робили все можливе, аби полегшити нужденність своїх членів, дехто одержував постійну допомогу, тоді як іншим надавали підтримку лише час від часу. Були відкриті громадські кухні та чайні. Але цього було недостатньо, щоб задовольнити потреби голодного, знедоленого населення. Ці потреби були невичерпними.
10. Юридичний відділ. Цей відділ мав справу із правовими питаннями в єврейській громаді. Для євреїв був створений спеціальний суд, одночасно в гетто працювали нотаріуси та різні юридичні установи. Обов'язки юридичного відділу полягали також у розгляді прохань та інших заяв на адресу німецької влади, загальних і цивільних судових справ, а також питань, які не спромоглися вирішити в гетто. Такі питання юридичний відділ вирішував із відповідними німецькими установами через своїх чиновників зв'язку.
11. Статистичний відділ. Статистичний відділ акуратно занотовував усе, що стосувалося єврейського населення. Кількість купонів на хліб слугувала певним показником того, скільки євреїв проживає у гетто, як і того, скільки з них зникло після чергової "акції". Від початку створення цього відділу й аж до ліквідації гетто його очолював д-р Фрідріх Кац, колишній директор статистичного управління Львівського муніципалітету, дуже приємна й культурна людина.
12. Будівельний відділ. До його обов'язків входили знесення і вивіз зруйнованих будинків, власниками яких раніше були євреї, а також синагог. Оскільки цей відділ не виконував ніяких будівельних робіт, по суті він існував тільки на папері.
13. Відділ освіти. Спочатку євреї сподівалися, що німці дозволять працювати хоча б початковим школам або зберігатимуть якусь форму приватного навчання. Ніхто не міг уявити собі їхнього сатанинського плану знищення всіх євреїв, повної їхньої ліквідації. Незважаючи на сувору заборону викладання й навчання, невеличка кількість учнів в умовах величезного ризику для вчителів усе ж таки змогла одержувати крадькома релігійні та світські настанови.
14. Відділ поховань. Цей відділ юденрату ніколи не залишався без роботи. Жодний інший відділ ніколи не був так завантажений. Люди постійно вмирали від голоду, холоду, черевного тифу, епідемій, від бідності й самотності. Після створення Янівського табору щодня приїжджали підводи з тілами розстріляних або замучених там людей. Морг старого цвинтаря на вул. Раппопорта завжди був заповнений ущерть. Внутрішнє подвір'я постійно було встелене трупами, прикритими ряднами, що очікували на свою чергу. Підводи з ранку до вечора оберталися між цвинтарями на вул. Раппопорта і на вул. Пилиховській* (нині вул. Д.Пелехатого). Це були великі підводи або платформи, завантажені трупами, вкритими ряднами, найчастіше без трун, які у більшості випадків для родичів загиблого були недозволеною розкішшю. Ховати кожне тіло в окремій могилі не було жодної можливості. Рабинат дозволив масові поховання, "одне тіло зверху іншого".
З поступовим скороченням території відділ поховань переїжджав із місця на місце - із вул. Раппопорта на площу Клепарів, а звідти - на вул. Ренкодзельчу* (нині вул. Робітнича). Це був єдиний відділ, що продовжував функціонувати і після зникнення громади, аж до ліквідації гетто.
15. Відділ у справах релігії. Цей відділ призначений був опікуватися релігійними питаннями єврейського населення.
Радянський уряд скасував єврейську релігійну громаду (кагал), яка діяла на законних підставах, і рабинат як офіційний орган припинив своє існування. Ребе д-р Леві Фреунд помер у квітні 1941 року. Ребе Левін, як я вже розповідав, був убитий 2 липня 1941 року у в'язниці Бригідки.
Сподіваючись на реорганізацію громади (кагалу), її голова, д-р Парнас, намагався віднайти шляхи відродження релігійних організацій. Подібно до інших євреїв, він вірив, що теперішня хвиля гонінь коли-небудь згасне, життя євреїв стабілізується й почне поступово відновлюватися. Виходячи з цього припущення, він розпочав реорганізацію рабинату. Усі ортодоксальні рабини, що працювали в період між двома війнами, були ще живі. Сюди входили ребе Моше Ельханан Альтер, колишній голова рабинського суду, запрошений відправляти правосуддя в межах міста; ребе Ізраїль Лейб Вольфсберг, голова рабинського суду, що відправляв правосуддя за межами міста; а також ребе Залозич і ребе Натан Нуте Лейтер. Були живими і ті, що працювали суддями: ребе Шмульке Раппопорт і його брат; суддя Грудецького району, ребе Моше Ааронпрейс; суддя району Знесіння, ребе Герш Розенберг, і суддя Жовкієвського району, ребе Аншел Шрейбер. До рабинату були обрані також рабин міста Катовіце, д-р Кальман Хамейдес і автор. Ребе Хамейдес прибув до Львова як біженець із Катовіце, а я в 1929-1939 роках був рабином Сикстуської синагоги.
Проте повного поновлення релігійного життя не відбулося. З цього боку ситуація у Львові була значно гіршою, ніж у повітових містах. У зв'язку із забороною привселюдних богослужінь євреї були змушені збиратися в міньян на приватних квартирах для таємного читання молитов. Якщо хтось виявляв такий міньян - звичайно, це був двірник-"арієць" - і повідомляв поліцію, усіх, що молилися, разом із хазяїном квартири, вели у в'язницю на вулицю Лонцького. Відтіля ніхто не повертався. В перші дні після окупації німці посилено шукали рабинів.
Минуло досить днів поки рабинат вирішив постати перед публікою в образі відділу у справах релігії. Це відбулося пізньої осені 1941 року, коли стотисячна єврейська громада поставила питання про надання кошерного м'яса, освячення шлюбу й винесення судових рішень у випадках розлучень.
З важким серцем рабин підписував контракт про шлюб і вносив його до книги записів одружень у Бюро реєстрації населення. Підписані документи про розлучення підлягали поданню німецькому судові, що являло собою ще більшу небезпеку. Підписуючи подібний документ, рабин практично віддавав себе до рук німців, тому що цим він підтверджував той факт, що у Львові існують рабини. Але в нього не було іншого вибору.
Проблема розлучень була особливо болючою й трагічною. Розлучитися бажали жінки "арійського" походження, які прийняли юдаїзм, вийшли заміж за євреїв і лишили позаду своє минуле. Вони народили дітей і щасливо жили зі своїми чоловіками. І раптом землею стали правити абсурдні расові закони, які вимагали, щоб жінки розлучилися з ними, - у протилежному випадку вони повинні були переселитися в гетто й одягти пізнавальні нарукавні пов'язки. Але під час шлюборозлучних процесів я бачив лише купку жінок, що погодилися розлучитися зі своїми чоловіками-євреями. Звичайно чоловік слізно благав дружину погодитись на розлучення, щоб врятувати себе і дітей (таким дітям, як "напіварійцям", дозволяли жити в "арійських" районах міста і звільняли від носіння пов'язок із зіркою Давида). Але минув ще один рік і навіть цих дітей перестали відносити до "арійців" - вони почали поповнювати ряди євреїв.
Несамовиті сцени розігрувалися, коли до цього були утягнені діти; втрачаючи батька, вони зовсім падали духом і починали благати: "Я не хочу розлучатися з тобою, краще разом із тобою померти". Але гітлерівські расові закони були безжалісними і невблаганними. Чи побачать коли-небудь ці нещасні жінки й діти своїх чоловіків і батьків знову? Схоже було, що ні. Ніколи до того в історії Львівської єврейської громади не було такої одностайності між рабинами, як за тих часів. Відокремлені суди були скасовані, всі розходження між хасидами і мітнагдім (найлютішими супротивниками хасидського руху), між сучасним і ортодоксальним напрямами, лишилися осторонь. Усі сиділи за одним столом, панувала цілковита згода. Усі співробітники користувалися однією і тією ж книгою реєстрації шлюбів. Усі засідання проводилися спільно, головував на них директор відділу у справах релігії Моше Хиршфрунг, усім відомий активіст Агуди і чудовий вчений. Кожний відчував, що це остання глава в історії Львівського рабинату. І "останні могікани" вирішили покинути цей світ із гідністю. По суті жоден із них не вижив. Ребе Ізраїль Лейб Волфсберг, ребе Моше Ельханан Альтер, ребе Моше Ааронпрейс і ребе д-р Кальман Хамейдес померли від тифу. Інших поглинув таємничий Белжець, що наводив містичний жах. Тільки я, подібно посланцю, що сповістив Йову про трагедію, лишився живим: "І врятувався тільки я сам, щоб донести тобі". Чи доживу я, щоб побачити кінець цього страхіття? Про це знає тільки Бог.
Такою була структура кагалу та його підрозділів. Спочатку функціонували тільки два відділи: відділ постачання й відділ праці. Минули місяці, перше ніж виникли й набули свого остаточного вигляду інші відділи - такого, як я вже описав. Зі своїм розширенням установи юденрату займали все нові приміщення. Релігійна рада розташовувалася на вул. Старотандитній 2. Крім того, було зайнято будинок по вул. Бернштейна 12. Житловий відділ спочатку знаходився в приміщенні Ворштадської синагоги, потім він переїхав на вул. Станіслава (нині вул.І. Тиктора), туди, де раніше знаходилася школа Кохна. Відділ соціального забезпечення, разом із Допомоговим Комітетом, розмістився в синагозі Хадашим на вул. Венгляній* (нині вул. Вугільна).
Початок діяльності юденрату відзначився збиранням ганебних "контрибуцій". Це мало знаменувати його урочистий вихід на сцену.
Німецька влада обклала юденрат податком у двадцять мільйонів рублів, які призначалися на реконструкцію міста після нанесених ушкоджень. Чому все це було покладено на євреїв? Хіба вони були єдиними мешканцями міста? За який злочин вони повинні були зазнати такої витонченої кари? Але подібні питання виникали тільки в перші дні окупації. Потім євреї взагалі перестали будь-що розуміти й задавати питання.
Обкладення викликало велике занепокоєння серед євреїв. Їх лякала відсутність можливості зібрати таку величезну суму (німці дали нам на це десять днів). Але вкорінене почуття обов'язку, що вилилося в добровільний широкий рух у лавах усієї єврейської громади, включаючи найбідніших її членів, розвіяло всі страхи. Щоб зібрати необхідну суму, за півціни продавали костюми, дорогий одяг, прикраси, меблі.
Новина про розпродаж швидко поширилася серед селян довкола Львова. Вони стали юрбами приїжджати в місто. За віз овочів вони вдягалися як лорди і привозили додому дорогі меблі. Нещасні євреї поспішали виплатити накладену на них покуту. Ті, у кого не було грошей, віддавали столові набори, посуд або срібні свічники. Сотні єврейських жінок розставалися з єдиною дорогоцінністю, якою вони володіли, - своєю обручкою, жертвуючи її німецькому Молохові.
Тут слід відзначити чудовий прояв симпатії з боку деяких "арійських" жителів. Жінки-християнки приходили на пункти збору грошей, щоб внести свою частку, демонструючи тим самим симпатію до єврейського населення. Знайшлося, навіть, двоє німецьких офіцерів, що висловили своє невдоволення з приводу цього наказу.
У результаті зібрана сума виявилася значно більшою за необхідну, і утворений надлишок юденрат мав змогу залишити для покриття майбутніх витрат. Залякуючи бідних людей, чиновники юденрату запевняли їх, що податок ще не зібраний, і змушували віддавати останнє. Відділ постачання спромігся впоратися зі своєю роботою.
Згодом євреї стали звикати до поборів, так що введення нових уже не викликало цікавості та не справляло особливого враження. Люди позбулися ілюзії, що їхня виплата може їм якось допомогти. Більше ніхто не приніс жодного гроша із власної волі, так, що юденрат змушений був сам піклуватися про це.
Виплата першої контрибуції мала благотворні наслідки. Протягом двох тижнів, поки здійснювався збір грошей, ніхто не чіпав євреїв. Жодного не розстріляли і не відправили у в'язницю на вулиці Лонцького. Але після тимчасового затишшя гестапівці накинулися на євреїв із подвоєною силою.
Якось уночі гестапівці, оточивши вулицю Святої Ганни, заарештували всіх чоловіків під приводом того, що хтось звідти стріляв по німецьких казармах, що знаходилися поруч із школою Святої Ганни. Наступного дня усі вони були розстріляні у в'язниці на Лонцького.
З великою енергією була проведена також акція по збиранню меблів. Цього разу німці не стали чекати, поки відділ постачання завершить роботу, і самі почали конфісковувати меблі в єврейських будинках. Домовласники-християни інформували німців про багатих євреїв, що жили в їхніх будинках, про їхні сучасні меблі і домашній посуд. І негайно у дверях виростали німці у супроводі декількох возів. Євреям наказували впродовж півгодини покинути квартиру, й німці завантажували у вози все, що в ній було. Якщо нещасна жертва за надані їй півгодини намагалася щось забрати, їй ламали ребра або пробивали череп. Цими днями вулиці Львова були заповнені широкими рухомими платформами, навантаженими єврейським майном.
|