ЕПІЛОГ

Хроніка безперервних акцій проти львівських євреїв
у роки існування Львівського гетто

    Історія Львівського гетто - це історія безупинних погромів, що почалися з приходом німців у місто 26 червня 1941 року і закінчилися наприкінці листопада 1943.
    У той момент, коли німецькі війська окупували місто, єврейське населення Львова нараховувало 150 000 чоловік. Це офіційні дані статистичного відділу юденрату від 28 серпня 1941 року. Розгортаючи свою кампанію ліквідації євреїв, німці розпочали масове знищення єврейського населення на території всіх львівських в'язниць: Бригідок, в'язниці на вул. Лонцького та військової в'язниці на Замарстинівській. Перше, що вони зробили - це змусили євреїв розкопували могили злочинців та політичних в'язнів, розстріляних за радянських часів. Євреїв, які розкопують могили, німці фотографували поруч з витягнутими трупами, додаючи до фотографій підпис: "Єврейські злочинці поруч зі своїми безневинними жертвами".
    Першою жертвою цієї акції, що згодом була названа "тюремною акцією", став ребе Йєхезкель Левін. Акція тривала три дні і забрала декілька тисяч єврейських життів.
    Після проведення "тюремної акції" німці вирішили організувати юденрат. Спочатку з проханням посісти посаду голови юденрату вони звернулися до проф. Мауріція Аллерханда. Професор Аллерханд відмовився, посилаючись на свій похилий вік. Тоді німці викликали   д-ра  Йозефа Парнаса і змусили його очолити єврейську громаду Львова. Крім нього, членами юденрату стали:  д-р  Ротфельд,  д-р  Ландесберг,  д-р  Кіммельман,  д-р  Шрар, інженер Ландау, Улам, І.Хоч, Хіггер і  д-р  Гінзберг. При розв'язанні будь-яких практичних питань юденрат завжди виконував волю гестапо, часто під тиском. Найважливішою установою гестапо став відділ постачання (Besorgungsamt), створений для забезпечення німців усім, чого їм тільки заманеться, від розкішних меблів до спідньої білизни і постільних приналежностей. Євреї швидко перейменували Besorgungsamt у Beraubungsamt - відділ здирства.
    Іншою важливою інституцією стала єврейська поліція, або, як називали її жителі гетто, Ordnungs-Dіenst (служба порядку). Вона відповідала за дотримання порядку в єврейському районі, але згодом перетворилася на допоміжну службу гестапо, допомагаючи йому в переслідуванні євреїв. Більшість із цих поліцаїв залишили про себе недобру пам'ять у серцях мешканців гетто.
    Юденрат почав свою діяльність із збору так званої "контрибуції", сума якої складала 20 мільйонів рублів - данини, призначеної німцями для єврейської громади. Німці пообіцяли, що після сплати контрибуції погроми будуть припинені. Але 27 липня, у роковини смерті українського гетьмана Петлюри, німці, з участю українців, організували криваву бійню, що забрала життя більше п'яти тисяч євреїв, головним чином, інтелігенції. Наприкінці 1941 року в Східній Галичині були створені концентраційні табори, де було вбито сотні тисяч молодих євреїв зі східних районів Галичини, зі Львова, Тернополя і Станіславова. Із цих таборів найгіршу славу мали табори в Куровичах, Якаторові та Винниках. Львівський концентраційний табір на вулиці Янівській був особливо відомий.
    Створюючи ці табори, німці зажадали, щоб  д-р  Парнас, як голова юденрату, з допомогою єврейської поліції, забезпечив першу партію в'язнів.  Д-р  Парнас категорично відмовився. Він помер мученицькою смертю разом з багатьма іншими працівниками юденрату. Цей акт знаменував початок безупинного полювання на молодих євреїв, яких хапали де завгодно і відправляли до концентраційних таборів. Це робили як німці, так і єврейська поліція. Спочатку забирали тільки тих, у кого не було відповідної робочої картки, виданої владою. Потім німці стали хапати кожного, хто потрапляв до їхніх рук.
    У жовтні 1941 року на стінах міста були розвішані оголошення, що сповіщали про створення спеціального єврейського району. Для цього була виділена околиця міста, куди входила частина так званого "третього району" разом із районом Знесіння. Львівським євреям було наказано протягом двох тижнів звільнити свої квартири в "арійських" районах Львова і переїхати до єврейського району. Їм дозволено було взяти з собою тільки найнеобхідніше. Усе їхнє майно потрапило до рук німців. Крім загального розпорядження, в деяких районах були видані спеціальні накази про виселення: євреї, що мешкали там, мусили звільнити свої помешкання впродовж півгодини, забравши з собою лише невеличку валізу.
    Для ефективного нагляду за виконанням "акції переселення" німці встановили охорону на всіх дорогах, які вели до єврейського району. Євреям дозволялося входити туди тільки вулицею Полтевною* (нині вул.Гетьмана Мазепи). Крім того, гестапо влаштувало посилений пост під залізничним мостом на вул. Полтевній, де перевіряли кожну родину і кожний візок, що в'їжджав у район.
    Це означало початок нової глави в трагедії Львівської громади - "акції під мостом". До єврейського району дозволялося входити тільки здоровим, тоді як хворих, калік і людей похилого віку перепроваджували у великий старий будинок поблизу залізничного моста. Всі вони померли страшною смертю. Коли ці нещасні намагалися дістатися в гетто іншою дорогою, гестапівці разом з українськими поліцаями прочісували всі будинки, щоб очистити район від "антигромадських елементів". "Акція під мостом" тривала до кінця грудня 1941 року і поглинула близько 20 тисяч євреїв. Дотепер міст на вул. Полтевній львів'яни називають "мостом смерті".
    У січні 1942 року була проведена нова акція, що одержала назву "хутряної акції". Під загрозою смерті євреї повинні були здати німцям усі шуби, пальта і одяг із вовни, а також тепле взуття. Більшість з радістю виконали наказ, тому що тішили себе надією, що позбувшись майна, вони врятують життя.
    Цієї зими більше не було значних акцій. Тільки ненаситний Янівський табір, як і раніше, поглинав свої жертви. Раз по раз у гетто в'їжджали гестапівці на великих вантажівках. Кожний такий візит приносив горе та сльози в єврейські родини.
    У лютому 1942 року помер, своєю смертю, голова юденрату  д-р  Ротфельд. Його місце посів  д-р  Ландесберг. У перші дні березня 1942 року німці наказали йому провести акцію насильницького виселення, або, як вони її називали, "акцію переселення" (Aussіedlungsaktіon). Вона повинна була змести всі "антисоціальні елементи", в першу чергу бідних і тих, хто не мав роботи. Куди могли переселитися ці люди? Німців це не обходило. Саме в цей час поповзли чутки про таємничий Белжець, якийсь жахливий табір, звідки ще ніхто не повернувся. Хвилювання охопило весь єврейський район.
    Німці знову запустили свою машину знищення. Акція, згодом названа "березневою акцією", тривала цілі два тижні. На першому етапі для її проведення використовувалися тільки єврейські поліцаї, потім були залучені німецькі та українські. Завершилася вона 14-го ниссана, в ніч на Песах. Численні єврейські сім'ї були забрані прямо з-за столу, де вони сиділи за седером, і відправлені на місце збору в будинку школи Собеського, а відтіля - на залізничну станцію Клепарів, де їх завантажували в товарні вагони і відвозили до Белжеця. Під час цієї акції позбулися життя п'ятнадцять тисяч євреїв. У Белжеці, цій спільній могилі євреїв Львова і Східної Галичини, на них чекали газові камери, які німецька пропаганда гучно розрекламувала як лазні та помешкання для інгаляцій (Bade und Inhalatіonraume). Відома єдина людина, якій пощастило втекти з Белжеця, - єврей зі Львова Рубен Редер. Саме від нього всі дізналися про газові камери та інше облаштування Белжеця.
    Після "березневої акції" найстрашнішою установою для жителів гетто став німецький відділ праці, Arbeіtsamt. Всі євреї, що працювали в німецьких компаніях, проходили найсуворіший відбір. Крім карток, так званих Melde-Karte, кожний працюючий єврей, зареєстрований Arbeіtsamt, одержував особливу нарукавну пов'язку з вишитими на ній Зіркою Давида, літерою "А" та своїм номером. З цього моменту працюючий єврей ставав "євреєм А номер такий-то", іншими словами, привілейованим євреєм. Тих, у кого не було нарукавної пов'язки, негайно відсилали до Янівського табору. З цими пов'язками, як і з Melde-Karte, німці рахувалися до кінця липня 1942 року.
    На початку серпня всі німецькі компанії та установи, що використовували працю євреїв, відвідала спеціальна комісія СС і перевірила документи всіх єврейських робітників. Приблизно 50 чи 60 відсотків усіх паперів були проштамповані особливими печатками СС і німецької влади, після чого документи повернули їхнім власникам. Інші залишилися в руках німців. Кожному було ясно, що наближається нова акція і що євреї, на чиїх картках не було поставлено штамп, приречені.
    Жахливе побиття розпочалося в середині серпня 1942 року. Жодна з попередніх акцій не досягала таких масштабів. Акція тривала два тижні і поглинула шістдесят тисяч євреїв.
    Після "серпневої акції" дух львівських євреїв було зламано. Ні в кого більше не залишилося ніяких ілюзій, всі знали - доля євреїв Львова вирішена. Почастішали випадки саботажу і навіть трапилося декілька нападів на гестапівців.
    Один із таких нападів відбувся через кілька днів після "серпневої акції". За цю спробу опору євреї заплатили дорогу ціну: дванадцять єврейських поліцаїв, головним чином, старших за віком, разом із головою юденрату  д-ром  Ландесбергом, були повішені. Їхніми тілами німці "прикрасили" балкони будинку юденрату на вул. Локетка.
    Після проведення "серпневої акції" німці вдвічі скоротили територію гетто й почали огороджувати її парканом. Сталося декілька дрібних акцій знищення різних установ, але їхні розміри були обмеженими.
    У перші дні листопада 1942 року з'явилися лиховісні ознаки нової широкомасштабної акції. Тільки робітникам, які працювали на підприємствах вермахту, було видано нашивки з вишитими літерами W чи R та поставлені штампи СС. Володарями нашивок з літерою W стали так звані Wermachtsjuden, із літерою R - Reіtungskommandojuden. Введення цих нашивок мало на меті нову акцію, що фактично почалася в середині листопада. Вона тривала вісім днів і забрала життя п'ятнадцяти тисяч євреїв.
    Під час проведення "листопадової акції" гестапівці визнавали тільки нашивки з буквами R і W, а Melde-Karte та всі інші документи були анульовані і вважалися недійсними. Після проведення цієї акції німці сконцентрували усіх R- і W-євреїв в одній частині гетто, по суті здійснивши їх переведення на казармене становище. Працюючих євреїв розмістили в будинках, тоді як непрацюючих повиселяли в халупи в Замарстинові. Гетто було поділено на дві частини: гетто А - гетто працюючих євреїв і гетто В - гетто непрацюючих євреїв. Територія гетто ще більше скоротилася і була повністю обнесена високим парканом.
    Настав період відносного спокою, що зберігався до кінця 1942 року. Проте і впродовж цього періоду через Львів проходили навантажені євреями потяги з міст і містечок Галичини, що прямували до Белжеця. З боку залізничного насипу за вул. Замарстинівською з наглухо закритих товарних вагонів постійно доносилися лементи відчаю. Вони досягали гетто, сіючи паніку і жах серед його мешканців.
    5 січня 1943 року, на світанку, гетто заповнили посилені загони гестапівців та українських поліцаїв. Це оточення виявилося повною несподіванкою: напередодні не було жодних помітних приготувань до акції. Цього разу метою облави були непрацюючі євреї з гетто B. Німці влаштували страшну бойню. Вони підпалили декілька вуличок і заблокували всі виходи. Сніг на вулицях і провулках гетто червонів від єврейської крові.
    Маючи спеціальну перепустку, що дозволяла мені вільно пересуватися від Янівського табору до свого місця роботи в гетто, я бачив цю акцію на власні очі. Серед інших жертв "січневої акції" був і весь персонал юденрату. Німці розстріляли голову юденрату,  д-ра  Еберсона, а також таких його робітників, як інженер Ландау,  д-р  Гінзберг,  д-р  Кіммельман,  д-р  Марселі Бубер, Хіггер та Улам.  Д-р  Лейб Ландау та  д-р  Шерер, яким перед цим вдалося врятуватись в "арійському" районі, потрапили до рук гестапівців трохи пізніше. Службовців юденрату доставили до Янівського табору, а інших роздягли наголо, завантажили в потяг і відправили до Белжеця. Німці звичайно роздягали євреїв, щоб перешкодити їм стрибати з поїзда: не кожний наважувався утікати в січневу холоднечу без всякого одягу. Але нещасних це не зупиняло і вони масами вистрибували з поїздів, що рухалися на повній швидкості, і, подібно примарам, блукали по лісах та селах. Босі, холодні, вони повільно пробиралися до якогось гетто.
    Після "січневої акції" Львівське гетто перетворили на Judenlager (скорочено Юлаг) і передали німецьким доглядачам. Життя в Юлагу стало зовсім нестерпним. Біля воріт гетто щодня відбувалися акції. Іноді забирали цілі бригади, іноді частину бригади. Іноді чоловіків відправляли на роботу, а жінок - на смерть. Затриманих євреїв перевозили до спеціальної в'язниці для євреїв на вул. Вейссенхоф (до того колишня вул. Якова Германа). Коли в'язниця заповнювалася, всіх ув'язнених посилали "на Піски". Цієї зими німці нікого не відправили до Белжеця. Всі вбивства здійснювалися на сумно відомих "Пісках". Так продовжувалося до травня 1943 року.
    Ранком 24 травня 1943 року жодного з в'язнів Янівського табору не послали на роботу в місто. У цей день німці ліквідували близько шести тисяч ув'язнених. Це означало підготовку до надходження в Янівський табір свіжої партії в'язнів. І дійсно, 3 червня 1943 року в гетто було здійснено останню акцію, що одержала назву "акції ліквідації". Все гетто палало; 7 000 наймолодших його жителів були відправлені до Янівського табору, тоді як більш літні, а також жінки і діти були знищені. Після цієї, найкривавішої акції, Львів був оголошений Judenreіn (вільним від євреїв).
    Слід зазначити, що під час "акції ліквідації" євреї чинили опір гестапо. На вул. Локетка німців зустрів шквал вогню з пивниць та бомбосховищ. Були навіть втрати. Але купка по суті беззахисних учасників опору не могла довго протистояти озброєним до зубів німцям. Останні захисники гетто пробралися в каналізаційні канали, де їх було розстріляно.
    Ув'язнених Янівського табору спіткала іще страшніша доля. Їх катували, доки їх не спіткала смерть. Щодня ліквідувалися цілі робочі бригади. Остання ліквідаційна акція в таборі була здійснена 23 листопада 1943 року. Відповідно до офіційної версії, ця операція поклала кінець існуванню євреїв у місті. Незначні залишки єврейського населення Львова ховалися в пивницях та на горищах або, роздобувши "арійські" документи, вели жалюгідне життя сучасних маранів.
    Якщо не брати до уваги купку шляхетних людей, християнські жителі міста з ентузіазмом брали участь у ганебних операціях полювання на євреїв, які коїлися німцями. Щодня в міські відділення гестапо приходили повідомлення про тих, хто ховався, а в лісах та сільській місцевості українці просто організовували рейди пошуку євреїв.
    Це стисла історія Львівського гетто. У своїх спогадах я докладно описав згадані тут події. Я був їхнім очевидцем і брав активну участь у громадському житті гетто. Я був в'язнем декількох таборів, не рахуючи Янівського, і пройшов крізь пекло німецького концентраційного табору. Після ліквідації гетто, під час свого перебування в бібліотеці митрополита Шептицького, де мені було надано схованку, я зміг спостерігати і навіть змалювати різні аспекти ставлення християнського населення міста до євреїв.